Якоб іде за мною, кульгаючи, з попелястим обличчям і панікою в очах. Він обіруч стискає рану.
— Там так багато крові.
— Тобі не можна рухатися, Якобе. Лягай.
— Я не хочу помирати.
— Лягай.
— Я не хочу помирати.
— Ти не помреш. Лягай. На інший бік.
Він робить, як я кажу, лягає на бік і підтягує светр, знову натискає рукою на рану, між пальцями тече кров. Піднімаю його руку, кладу пов’язку на рану, поверх знов кладу його руку. Розмотую смужку стрічки, відриваю її зубами, піднімаю руку, кладу стрічку скісно компресу. Ще одна смужка стрічки — і пов’язка надійна, але вона вже просочена кров’ю. Від неї взагалі є якась користь?
— Ти маєш продовжувати сильно тиснути рукою, Якобе. — Я майже ридаю. Пов’язка, здається, не зупиняє кровотечу, але я не маю кращого плану, тому я кладу ще один компрес під руку Якоба, відриваю ще хірургічну стрічку, і в цю мить я чую позаду себе човгання кроків. Обертаюся, а там Анна з піднятим льодорубом, і вона б’є.
Крик страху, мій крик, і я повзу та спотикаюся — геть від Якоба.
Я не побачила, чи потрапив удар Анни в ціль, але я почула звук.
Господи, я почула звук.
Ридання.
— Чи можете ви відповісти на ще кілька запитань?
Ридання. Мовчання.
— Мілено?
— Так.
— Тож Анна вбила Якоба?
— Так.
— І що сталося далі?
Мовчання.
— Ми знову вирушили.
— Ви з Анною?
— Щось на кшталт цього. Я не наважувалася…
— Вона вам погрожувала?
Мовчання.
— Не безпосередньо. Але вона… Я була в шоці після того, як вона вбила Якоба.
— Звичайно.
— І вона шпирнула мене ножем.
— Так.
— Тож я злякалася. По-справжньому була налякана. Вона була психопаткою.
— Але потім ви розійшлися — це очевидно, тому що Анну знайшли позавчора біля Наммасжа. А ми знайшли вас сьогодні майже за десять кілометрів звідти. У наметі.
— Через деякий час ми зробили привал, і я відчула, що заснула. Коли я прокинулася, Анна робила мені серцево-легеневу реанімацію, чи як це називається.
— Штучне дихання з рота в рот.
— Саме це.
Мовчання.
— Я зрозуміла, що вона подумала, що я мертва. Вона спробувала перевірити мій пульс, і я вирішила продовжувати прикидатися мертвою.
— Вона не знайшла ваш пульс?
— Ні.
— Гм.
— Зрештою вона здалася і пішла.
— А ви залишилися там, де були?
— Так. Я була надто втомлена. Я не мала уявлення, де я була й куди йти. Тож я поставила намет і вклалася спати.
— І тоді ми знайшли вас через два дні. Слухайте, я хотів би повернутися і поговорити ще трохи про Генріка, який стрибнув із хребта.
— Гаразд.
— Ви вірите, що він вчинив самогубство?
— Так.
— Справа в тому, Мілено, що я сиджу тут і думаю про закономірність, яку я бачу в усьому цьому.
Мовчання.
— О?
— Ви кажете, що Якоб не намагався втопити Анну в річці тієї ночі — він намагався її врятувати.
— Я не можу точно сказати — мене там не було.
— Ні, але ви вірите тому, що вам сказав Якоб.
— Так.
— І ви кажете, що не через Якоба Генрік впав.
— Не через нього.
— Але ви стояли неподалік і визнаєте, що Якоб торкався Генріка, і все ж ви абсолютно впевнені, що він не штовхав Генріка.
— Так.
— Я хочу сказати, що в усіх цих ситуаціях ви брали бік Якоба і вірили тому, що він вам казав. І мені цікаво, чи може він на вас сильно вплинути. З того, що ви й Анна розповіли, Якоб здається досить домінантною та інтенсивною особистістю.
— Таж ні.
— Якщо це й так, то це не дивно. Ви в Сареку були в дуже вразливому становищі, фактично віддані йому на милість,
що б він не вирішив зробити. Це можна порівняти із ситуацією із заручниками — ваше виживання залежало від однієї людини. Цілком нормально за таких обставин погоджуватися з тим, як ця людина сприймає та описує події. Це не обов’язково свідоме рішення, це те, що ви робите інтуїтивно, так би мовити, щоб вижити.
— Ні.
— Тому я хотів би попросити вас переглянути те, що ми обговорювали. Чи є можливість по-іншому трактувати те, що сталося?