Хоч я й не впадала в транс під час його лекцій, але розуміла, що саме тоді він має найбільш ефектний вигляд. Його голос глибокий і чоловічий, достатньо сильний, щоб його почули навіть на задніх рядах, а його тіло й обличчя, здається, оживають, коли він звертається до аудиторії. Мушу визнати, що його ентузіазм щодо свого предмету заразливий, тож я очікую, що цей вечір пройде досить добре.
Карл з’являється, коли я розкладаю останні картки.
— Привіт, Анно, ти маєш фантастичний вигляд, — каже він, поклавши руку на моє голе плече. Ми цілуємо повітря біля щік, цьом-цьом-цьом, як то роблять у Франції. І я знаю, що він має рацію. Я вбрана у вузьку чорну сукню без рукавів, довжиною трохи вище коліна. Чорні панчохи, чорні туфлі на підборах. Сережки зі справжніми перлами. Моє довге світле волосся зібране у хвіст. Я почуваюся ексклюзивною, жіночною та чудовою. Сьогодні ввечері на мене дивитимуться чоловіки.
Так само, як зараз дивиться Карл. Він високий, світловолосий і мускулистий, трохи схожий на молодого Дольфа Лундґрена. Він убраний у добре скроєний темний костюм та білу сорочку з недбало розстебнутими верхніми ґудзиками. Як голова земляцтва Карл має власний офіс. На кожній вечірці він виголошує кумедну промову. Він буде економістом. Я знаю багато дівчат, які хотіли б лягти з ним у ліжко.
— Як справи з розсадкою?
— Думаю, що дуже добре. Ти тут, навпроти мене, а Лайла поруч.
Лайла — жінка років шістдесяти, професорка політології. У земляцтві вона інспекторка, відповідальна за моніторинг його діяльності.
— Ідеально. Це означає, що ми з тобою можемо під столом торкатися колінками.
— Саме так, — кажу я з посмішкою, хоча, звісно, ця думка ніколи не приходила мені в голову.
— Ніколи не забуду кадетський бал у військовій академії Карлберґа — дві жінки під столом торкалися моїх ніг одночасно протягом усього обіду.
Карл дивиться мені в очі, очікуючи, що я буду вражена.
— Оце так насичений вечір!
— Дуже! У мене литки мало не судомили!
Я люб’язно сміюся, викладаючи останню картку. Я могла посадити Генріка поруч із Лайлою, а себе — поруч із Карлом, але я цього не зробила. Генрік сидітиме поруч зо мною, і мені через це чомусь приємно.
Він приходить за пів години до початку доповіді. Я разом з одним із помічників клубу займаюся налаштуванням комп’ютера, проектора та екрана. Деякі члени аудиторії вже почали займати свої місця. Інтерес до доповіді Генріка, здається, виявляється більшим, ніж я очікувала.
— Добрий вечір, — каже Генрік позаду мене, і я обертаюся.
— Привіт, ласкаво просимо! — тепло відповідаю я. Він трохи незграбно простягає руку, але я коротко його обіймаю. Він одягнений у темний костюм, через приглушене освітлення не можу сказати, сірий чи блакитний. У нього в нагрудній кишені шовкова хустка, і він дуже добре пахне.
Я припускала, що він з’явиться у своєму звичайному лекційному вбранні: брюках чинос і твідовому піджаку, і я рада, що він доклав зусиль, щоб одягнутися стильно.
— Як вам ведеться?
— Добре.
— Може, протестуємо вашу презентацію?
— Звісно. — Він виймає з внутрішньої кишені USB-флешку й простягає асистенту, який вставляє її в комп’ютер. Зображення Генрікової презентації з’являються на екрані, і йому дають маленький пульт дистанційного керування, за допомогою якого він керує програмою.
— Дуже високі технології — я не звик до такого.
— Робимо все можливе, — кажу я з усмішкою, і Генрік усміхається у відповідь.
Коли ми закінчили тестувати обладнання, я запитала, чи хоче він чогось випити. Він каже, що випив би пива. Тож я веду його до бару, і по дорозі ми проходимо повз залу, де після доповіді відбудеться врочистий обід. Імпульсно зупиняюся.
— Ем… у нас гороховий суп на обід.
— Чудово.
— Я посадила вас поруч зо мною, але якщо ви бажаєте, я можу посадити вас біля нашої інспекторки Лайли Вестерберг.
— Ні, ні, цілком добре.
— Ви впевнені?
— Авжеж, якщо тільки ви не хочете пересісти?
— Ні, я хочу сидіти поруч із вами.
— О, тоді ми дійшли згоди. — Генрік знов усміхається мені, його обличчя наповнене життям і теплом, на відміну від того, яким воно було під час нашого обіду кілька тижнів тому. Прямуємо до бару.
Чому я зупинилася й запитала його? Адже він не міг сказати «так, я хотів би пересісти», не здаючись нечемним. І я точно не хотіла сидіти поруч із Карлом. Іноді я сама себе не розумію.