— Я знаю, що є. Я впевнена, що в Анни є своя версія.
— Але що ви думаєте?
— Я думаю, що… Анна побачила те, що їй потрібно було побачити, щоб вона могла жити далі.
— Що ви маєте на увазі?
Мовчання.
— Вона не могла прийняти, що Генрік був у депресії.
— Не могла?
— І коли він наклав на себе руки, він був другою дуже близькою їй людиною, яка це зробила.
— Гм.
— Я знаю, що вона відчувала себе винною, коли її брат укоротив собі віку. Дуже винною. У цілому це занадто для неї. Напевно, це було б занадто майже для будь-кого.
— Атож.
— їй потрібно було когось звинувачувати, і Якоб ідеально підходив для цього. Вона обирає деякі з його менш позитивних якостей і у своїй голові посилює їх, наскільки може… потім вона додає до цього портрету інші речі, які вона нафантазувала або, можливо, помічала у своєму батькові. І раптом Якоб виявляється психопатом. Він убив Генріка, а Анна бореться за своє життя.
— Мушу вам повідомити, що ми дослідили кілька питань.
Мовчання.
— Перш за все, ми перевірили Стефана Якоба Йоханссона в базі даних судимостей. Він не має запису. Його ім’я ніде не фігурує.
Мовчання.
— А база даних підозрюваних правопорушників?
— Той самий результат.
Мовчання.
— А як щодо Якоба Тессіна?
— Немає людини з таким іменем — просто він вирішив так себе називати. Він не фігурує в жодній базі даних.
Мовчання.
— Як довго людина залишається в базі даних підозрюваних?
— Це залежить від ступеня підозри.
— Можливо, це було так давно, що його ім’я видалили.
— Хоча справа, з якої ви пам’ятали Якоба, дійшла до суду, і злочинця було засуджено — за вашими словами.
— Так, але я сказала вам, що помилилася. Це було не так, як я думала. Тому я не можу точно сказати, через яку справу я його запам’ятала.
— Авжеж…
— Це може… Я маю на увазі, що це було кілька років тому, тож, можливо, я пам’ятаю його зі справи, де його не було засуджено.
— Розумію.
— Тож це нічого не доводить і не спростовує.
— Ні. Ми також дослідили життя, принаймні до певної міри. Серед іншого його трудову книжку. Виявилося, що протягом короткого проміжку часу, я думаю, це було десь чотири місяці, він працював у закладі під назвою Клаттерверкет — тренажерному залі для скелелазіння на Телефонплан у Стокгольмі. Переважно на ресепшені. П’ять років тому. Мовчання.
— Ви знаєте той заклад — Клаттерверкет?
— Так.
— Так. І мені стало цікаво, тому що я знав, що ви також любите скелелазіння. Тому я перевірив, чи знають вони, хто ви, і вони знають. Ви багато років відвідуєте їхній зал.
Мовчання.
— Це означає, що ви, можливо, впізнали Якоба саме звідти. Зі стійки реєстрації в Клаттерверкет. А не із зали суду.
Мовчання.
— Що ви думаєте, Анно?
— Я не маю що сказати з цього приводу. Це може бути правдою, а може й ні.
— Гаразд.
— Однаково це не важливо. Мені здалося, що я впізнала Якоба з часів, коли була нотаріусом, але, можливо, я помилялася. Це жодним чином не впливає на решту моїх заяв.
— Ні.
— І я трохи здивована, що ви доклали стільки зусиль до такої несуттєвої деталі.
— Мені просто здалося, що це цікаво.
— Я це розумію.
— І ви ж самі сказали днями, що вважаєте, що я повинен його перевірити.
— Якби він мав судимість, так. Незалежно від того, чи відвідую я певний спортивний зал для скелелазіння чи ні.
— Я можу вас запевнити, що знадобилося дуже мало часу, щоб це з’ясувати.
Мовчання.
— Ми також виявили, що на початку червня 2010 року — фактично з третього по одинадцяте — вас госпіталізували до психіатричного відділення невідкладної допомоги в лікарні Святого Ґорана в Стокгольмі.
Мовчання.
— Згідно з медичною картою вашої госпіталізації, ви буйно поводилися в домі своїх батьків і погрожували своєму батькові кухонним ножем.
Мовчання.
— У записах також зазначено: «Пацієнтка нічого не пам’ятає про цю ймовірну подію». Ви маєте якісь коментарі з цього приводу?
— Ні.
— Ні?