Анна виходить на сцену й дає Генріку зробити короткий, жвавий вступ. Під оглушливі вигуки та оплески Генрік займає своє місце на трибуні. Промова триває маже годину, і йдеться про Закон про свободу преси та його коріння у вісімнадцятому столітті. Генрік торкався цієї теми в лекції, яку читав на факультеті економіки, але тепер він докладніший і наводить кілька кумедних прикладів того, який вигляд мала сатира в Стокгольмі за часів Беллмана. Потім була тривала сесія питань і відповідей. Генрік цікавий, дотепний і розслаблений, як завжди, він тримає аудиторію.
Коли все закінчується, у меншій сусідній залі подають гороховий суп і шведський пунш. Я сподіваюся перекинутися кількома словами з Генріком, подякувати йому за чудову промову, але його та Анни не видно. А я тим часом стою і чекаю сама, нервово возячись із телефоном. Я стою лише кілька хвилин, але здається, що цілісеньку вічність. Кілька гарненьких стокгольмських дівчат дивляться на мене, явно дивуючись, що я там роблю.
Зрештою з’являються Генрік і Анна, і всі сідають за довгий стіл, накритий приблизно на п’ятнадцять осіб. Вони двоє сидять посередині — одне біля одного. Я теж сідаю, і на цьому етапі я відчуваю себе такою сором’язливою і ніЯкобою, що не помічаю, що біля кожного келиха для вина лежить картка з іменем гостя. Мій сусід, хлопець у білій сорочці та клубному блейзері, з гострим, як бритва, проділом у волоссі, кидає на мене запитливий погляд, а потім дивиться на картку біля мого келиха. Тоді я теж її бачу. Там написано «Софія Д». Я прошу вибачення, мої щоки горять, мій сусід ніжно торкається моєї руки і ввічливо каже, що все гаразд. Я обходжу весь стіл, шукаючи картку зі своїм іменем, але не можу її знайти. Коли я проходжу повз, Анна та Генрік заглиблені в розмову, Генрік кидає на мене погляд, а потім переводить увагу на Анну.
Згодом я розумію, що це верхній стіл, призначений для вечірнього доповідача, офіцерів земляцтва, почесних членів і так далі. Очевидно, мені там не місце. Інші гості, які бажають поїсти, розміщуються за трьома довгими столами далі в залі.
Господи, яка я ідіотка.
Я хотіла б запастися крізь землю або принаймні зараз піти додому. Але це мало 6 такий вигляд, ніби я дуюся через те, що не дістала місце за верхнім столом, до того ж я не зовсім втратила надію побалакати з Генріком. Тому я знайшла місце просто на розі одного з інших столиків. Я їм гороховий суп і п’ю пунш, а інші гості ввічливо повертаються до мене й обмінюються кількома словами, перш ніж знову зникнути у своєму світі спільних знайомств і пліток.
Я кидаю погляд на верхній стіл. Анна та Генрік досі заглиблені в розмову. Анна торкається його руки, Генрік сяє, знову здається молодим хлопцем. Я відчуваю сильний укол ревнощів.
Через кілька хвилин я йду, не попрощавшись із Генріком і Анною. Я почуваюся не дуже добре, і хвилююся, що Анна може спробувати переконати мене залишитися.
Я не можу заснути цієї ночі. Усе було таким жахливим, геть не таким, як я сподівалася. Мені соромно за свої ревнощі. Я не маю жодних претензій до Генріка, але ревную. Я кажу собі, що його довга розмова з Анною взагалі нічого не означає. Він був запрошеним доповідачем, вона була ведучою, той факт, що вони сиділи разом і мали про що поговорити — це найприродніша річ у світі.
Так говорить моя голова. Моє серце підозрює щось інше.
Наступного дня я пишу Генріку: «Ти був блискучий учора! Як завжди». Минає кілька годин, перш ніж я отримую у відповідь смайлик із посмішкою.
Я йду і бронюю квитки на концерт Мелісси Горн. Жінка в касі каже мені, що квитки продаються швидко, і очікується, що на захід буде аншлаг. Я ще нічого не чула від Генріка, але про всяк випадок купую два квитки.
Я не побачу Анну до наступного тижня. Ми побіжно згадуємо четвер, але, здається, він уже лише в нашій голові. Вона не питає, чому я пішла додому так рано, не попрощавшись. Я хотіла б дізнатися більше про вечір, але потім приходять двоє інших студентів із нашої групи, і ми починаємо працювати.