— Ні, я хочу сидіти поруч із вами.
— О, тоді ми дійшли згоди. — Генрік знов усміхається мені, його обличчя наповнене життям і теплом, на відміну від того, яким воно було під час нашого обіду кілька тижнів тому. Прямуємо до бару.
Чому я зупинилася й запитала його? Адже він не міг сказати «так, я хотів би пересісти», не здаючись нечемним. І я точно не хотіла сидіти поруч із Карлом. Іноді я сама себе не розумію.
Через двадцять хвилин зала переповнена, і гул розмов майже оглушливий. Звуки відбиваються від дзеркал у дерев’яних рамах і портретів колишніх інспекторів, розбиваються на осколки. Ми з Генріком у першому ряду. Сьома година. У мене в животі метелики, я вся в очікуванні й водночас дуже нервую, хоча виступати треба не мені. Я кладу руку на руку Генріка.
— Можемо починати?
— Якщо бажаєте.
Я виходжу на сцену, плескаю в долоні й прошу тиші.
— Добрий вечір, вітаємо всіх.
Шум швидко вщухає. Хтось кашляє, лунає скрип стільця, що відсувається.
— Ласкаво просимо до Стокгольмського земляцтва. Цього вечора я маю велику честь представити одного з найпопулярніших доповідачів Уппсальського університету, — тут я ловлю погляд Генріка й усміхаюся, — наймолодшого викладача факультету права. Пані та панове, Генрік Люнґман!
Зала вибухає оглушливими оваціями, я йду зі сцени й на неї енергійно виходить Генрік. Він сяє, піднімає руки в обеззброюючому жесті.
— Який вступ! Звичайно, для мене неймовірна честь бути тут. Усеньке життя, із самого дитинства я мріяв бути четверговим доповідачем у Стокгольмському земляцтві.
Чутно вигуки, оплески, свист. Лестощі спрацьовують, навіть якщо вони висловлені з явною часткою іронії.
Генрік піднімає руку й заходиться загинати пальці.
— Я також мріяв стати пожежником і виграти в Ґрона Лунд найбільшу в світі плитку шоколаду. Що ж, одна мрія з трьох здійснилася — це непогано…
Сміх, вигуки схвалення. Він на сцені тридцять секунд, і вже тримає публіку, як стендап-комік.
Цього вечора Генрік перевершив самого себе. Він розповідає про те, як у Швеції розвивався Закон про свободу преси, наводячи багато кумедних прикладів, зокрема сатиру вісімнадцятого століття. Ми дізнаємося, що тодішні письменники не відважувалися критикувати Густава III. Він говорить близько сорока п’яти хвилин, менше, ніж більшість наших четвергових гостей, що залишає його аудиторію трохи незадоволеною. Люди хочуть почути більше. Потім відбувається тривала сесія запитань і відповідей, під час якої він вступає в діалог зі значною кількістю осіб. Генрік ерудований і кмітливий, має дивовижну здатність нестандартного мислення та годний прекрасно самовиражатися. Його розум і язик перебувають у повній гармонії. Водночас він має вигляд людини, якій щиро цікаві питання, що їх ставлять глядачі.
Він найкращий оратор, який у нас коли-небудь був за останні часи. Я можу трохи розслабитися — вечір вдався. У мене виникає смутна невизначена фантазія, що ми з ним у згоді. Я створила йому гарний настрій, заспокоїла. Це переді мною він хизується: подивіться, який я маю хист!
О восьмій п’ятнадцять він завершує виступ. Я поспішаю на сцену, дарую йому грандіозний букет квітів, ми коротко обіймаємося, я ініціюю нові оплески. Гучні вітання помітно швидко стихають, заглушені шкрябанням сотні стільців. Усі поспішають до барів, які щойно відкрилися.
Через пів години ми сидимо в обідній залі. П’ємо холодне пиво і їмо гарячий гороховий суп, за столом панує весела й невимушена атмосфера. Промова Генріка стала ідеальним початком вечора, і тепер ми всі можемо з нетерпінням чекати напоїв, танців, вечірки і, можливо, чогось іншого. Але я стережуся, щоб не витягувати ноги до Карла.
Голоси тут теж лунають від стін, обшитих дерев’яними панелями, і через це тут доволі гучно. Я сиджу дуже близько до Генріка, а коли ми розмовляємо, нам доводиться нахилятися ще ближче, щоби почути, що ми говоримо одне одному.
— Ви ніколи не виступали в стендапі? — запитую я.
— Ні, не виступав.
— Гаразд… то, можливо, ви читали книгу про те, як працюють стендап-коміки?
— Ні, а я мав?
— Звісно, ні, позаяк ви й самі знаєте як це робиться.
— Ну, дякую. Мабуть, я сприйму це як комплімент.
— Таж будь ласка, сприйміть, інакше я розлючуся. Будьмо здорові.
— Будьмо здорові, Анно.
Я підіймаю своє пиво, він піднімає своє, і ми цокаємося.
— Ви виступали просто фантастично.
— Дякую, я радий, що зміг вас потішити.
Генрік дивиться на мене з іншим блиском в очах, і я відчуваю задоволення, ніби ми маємо певне взаємне почуття. Звичайно, що ні, але Генрік змушує мене відчувати це.