Можливо, я вже трохи під чаркою. Не сильно, лише трішки напідпитку. Генрік теж. Можливо.
Карл тягнеться через стіл, бажаючи цокнутися пивом із зіркою вечора.
— Будьмо здорові, Генріку! Блискуча промова!
Лайла теж приєднується, піднімаючи келих:
— Так, це було дуже, дуже добре. Ви ніколи не думали займатися політологією?
Усі сміються, ми проголошуємо ще один тост і випиваємо.
— Те, як ви почали, — веде далі Карл, — перелічуючи свої три життєві цілі дитинства, було дуже кумедно. Коли я агітував за те, щоб мене обрали головою земляцтва, я також виступив із промовою, де розповів про свої дитячі мрії. Йшлося про те, як я, мій молодший брат та інші діти по сусідству гралися в політику. Я завжди наполягав на тому, щоби бути прем’єр-міністром. Я не можу сказати, що той виступ був шедевром риторики, але мене обрали.
Карл трохи піднімає плечі й усміхається, скромність написана на його обличчі. Він переводить погляд із Генріка на мене, готовий погрітися в променях нашого захоплення.
— Конкуренція була не дуже жорстокою, — каже Лайла, відсьорбнувши пива. Нас із Генріком смішить її коментар, і Карл спершу губиться, а потім розуміє, що в нього немає іншого вибору, як приєднатися до нас зі сміхом.
— Ні, ви маєте рацію — я припускаю, що земляцтву довелося задовольнитися тим, що запропоновано, — каже він.
Лайла плескає його по руці.
— Вибач, Карле. Ти робиш чудову роботу.
Карл повертається до Генріка.
— Чи думали ви колись про те, щоб стати адвокатом?
— Боже, на мене просто сиплються пропозиції щодо зміни кар’єри — у когось є ручка та папір? — Генрік гладить себе по кишенях, удаючи, що шукає свій нотатник. Я сміюся й кладу руку йому на руку.
— Я щойно запитала його, чи пробував він колись свої сили в стендапі, — пояснюю я Карлу та Лейлі.
Карл киває.
— Я думаю, що ваші риторичні здібності принесуть вам неабиякий успіх у суді. І це ж добре оплачується. Моя тітка — партнерка Маннхеймер Свартлінг — так вона заробила цілий статок. У них із чоловіком є другий дім, вілла за межами Жуан-ле-Пена, на Рив’єрі. Я часто тусуюся там влітку.
Він робить ще одну паузу, щоб ми могли показати, наскільки ми вражені.
— Ну, можливо, мені варто трохи подумати, — усміхається Генрік.
— Професори також заробляють непогані гроші, — зазначає Лайла. — І Генрік стане професором за кілька років, тому я не думаю, що тобі потрібно турбуватися про його фінанси, Карле.
Один зі стільців потойбіч стола відсувається. Геннінґ, наш офіційний заспівувач, підводиться на ноги. Йому лише двадцять, він гарний, як принц із казки. Зачесане темне хвилясте волосся, чисті риси обличчя, троянди на щоках, які досі видно, попри засмагу. Великі блакитні очі. І співає як бог — і в хорі земляцтва, і в рок-групі, яка часто грає на студентських заходах. Він прочищає горло й починає говорити, схиляючи голову до кожного, кого згадує:
— Шановна пані інспекторко, вельмишановний доповідач Генріку Люнґмане, пане голове та вся інша дрібнота пузата… — Така несподівана зміна формального тону багатьох змушує розсміятися. Геннінґ дарує мені свою херувимську посмішку, а потім веде далі: — Цього вечора маємо довгий список застільних пісень, тож нам краще почати просто зараз. Інакше я почну сильно нервувати. Почнемо з «Колись я думав, що піддамся». Ви зо мною?
Він починає співати, і ми всі приєднуємося до нього. Чудовий голос Геннінґа лунає над усіма нами, а ми каркаємо, як можемо.
Протягом решти обіду ми з Генріком розмовляємо майже виключно одне з одним. Розмова тече легко. Ми балакаємо про право, Уппсалу, наші захоплення. Кажу йому, що люблю гори — взимку на лижах, влітку походи. Генрік каже, що кілька разів катався на лижах, але не пробував ходити в походи. Я згадала, що обговорювала зі своєю подругою Міленою, з якою Генрік нещодавно познайомився, ідею провести наступного літа тиждень в Абіско — тож можливо, він захоче приєднатися до нас? Я напівжартую, і відповідь Генріка так само легковажна. Він дійсно зобов’язаний це зробити, каже він, адже гірські походи є практично частиною національної навчальної програми.
Весь час із задоволенням відчуваю, що ми в центрі зібрання, що всі на нас дивляться, цікавляться нами. Коли Генрік відволікається, щоб трохи побалакати з Лайлою, і Карл, і Геннінґ намагаються перехопити мій погляд. Я люблю увагу.
Раптом Генрік відхиляється назад і заглядає під стіл. Карл червоніє і сідає пряміше.