— Та невже? — кажу я вголос. — Ви також вивчаєте право? Мені здається, я вас десь бачила.
Так, вони також вивчають право. Тож вони не можуть бути зовсім нетямущими, і все ж вони, здається, не бачать, що вони на заваді, і повинні залишити мене та Генріка в спокої. До тієї з рудим волоссям, здається, особливо повільно все доходить, позаяк вона балакає так, ніби знає мого Генріка багато років. Зрештою я хапаю його за руку й підводжуся.
— Гайда танцювати.
Я тягну, доки він не підіймається на ноги, й волочу його на танцпол, перш ніж він встигає протестувати. Я ні на секунду не відпускаю його руку, поки ми не опиняємося посеред оглушливого моря шуму. Він рухається обережно й трохи скуто. Зрозуміло, що танцювальний майданчик не його природна стихія, але принаймні я знову маю його коло себе.
Я спостерігаю, як його обличчя змінюється з жовтого на синє, червоне, зелене, потім світлова петля починається знову. Його очі прикуті до мене, наповнені теплом і п’яною відданістю. Я вирішую, що він таки гарний. Насправді я вважаю привабливим не риси обличчя, а його вираз, тому я доходжу висновку, що мене приваблює його душа.
Через певний час він кладе свою теплу руку на моє оголене плече й нахиляється вперед.
— Думаю, мені час додому.
— Мені теж.
Я кажу це не замислюючись. Виходимо з танцполу, проходимо залу й хол, сходами спускаємося у фоє. Тут тихіше й прохолодніше. Від музики у вухах дзвенить. До гардеробу коротка черга, ми мовчки чекаємо.
— У мене таке відчуття, ніби я напівоглух, — каже Генрік через деякий час із кривою посмішкою, затуляючи одне вухо.
— Еге.
Чому я сказала, що теж іду додому? Він може подумати, що я настирлива причепа. Здається, його очі бігали сюди й туди, коли я це сказала? Шкода, але зараз я не можу змінити свою думку — це виглядало б дивно.
Я чую позаду знайомий голос, це одна з наших дівчат, що разом із подругою стала в чергу. Вона має репутацію однієї з найбільших пліткарок у всьому Стокгольмському земляцтві, ходячий шпигунський центр — з тією ключовою різницею, що вона видає більше інформації, ніж приймає.
І ось ми просто перед нею, Генрік і я, дивимося на стіну й вдаємо, що нас не існує. Як двоє цуценят, яких заскочили на капостях. Від хвилювання в мене аж голова свербить, але я не смію підняти руку.
«Всі говоритимуть про нас, — думаю я в розпачі, — Лайно, лайно, лайно».
Через кілька хвилин, що здаються нам вічністю, ми отримуємо свої пальта й тікаємо в ніч. Місто огортає пронизливий осінній туман, жовтуваті вуличні ліхтарі — не що інше, як розмиті плями в темряві. Над нами, на вершині Дроттнінґґатан проглядає величний контур Кароліни Редівіва, університетської бібліотеки, цього вражаючого колоса, побудованого у 19 столітті. Таке відчуття, ніби ми потрапили просто на стару картину.
— Куди ви зараз? — запитує Генрік.
— Я живу на Студентваґен.
— Я вас проведу.
— А де ви живете?
— Еріксберґ.
— Усе гаразд, не треба мене проводжати.
— Це не проблема, мені не важко.
Ми вирушили на гору. Мені подобається відчувати холод нічного повітря на моєму обличчі. Мені вже краще, я навіть не знаю, чому я так нервувала в черзі до гардеробу.
— Ви дістали її номер?
— Прошу? Чий номер?
— Тієї рудої, яка вважала вашу промову такою фантастичною.
— Дуже смішно. Ні, не дістав.
— Ах, як шкода.
— Це… — Генрік вагається, намагаючись підібрати потрібні слова. — До викладача, який має стосунки зі студенткою, ставляться несхвально.
— Справді?
Деякий час ми йдемо мовчки, а потім він каже:
— Вам теж не бракувало уваги.
— Гм.
— Карл терся об мої ноги під столом. Я гадаю, що він трохи промазав. — Ми обоє сміємося.
— Карл… як би це мовити, найбільше закоханий у самого себе.
— Заспівувач теж був вами зацікавлений, щоб не сказати інакше.
— Геннінґ?
— Так. Він схожий на учасника «Бекстріт бойз».
— «Бекстріт бойз»? Серйозно, це єдина хлоп’яча група, яка спадає вам на думку?
— Вибачте.
— Його дідусь, можливо, був учасником «Бекстріт бойз», — кажу я, злегка потискуючи його руку, щоби пом’якшити жарт, а також тому, що хочу доторкнутися до нього.
Він проводить мене до мого будинку на Студентваґені. Ми зупиняємося.
— Тут я живу, — кажу я. Він обіймає мене, і я теж обхоплюю його руками.
— Я провів чудовий вечір, — каже він.
— І я.
Ми довго так стоїмо, м’яко розгойдуючись вперед-назад. Чи буде продовження, і хто візьме ініціативу?