— Це моя ідея, — пояснив Якоб. — Завтра рано вранці ми зійдемо з поїзда в Галліварі. Там ми сідаємо в автобус до Рітсема. Вітдак летимо на гелікоптері до Сталолуокти. — Він визначив пальцем маршрут. — Зі Сталолуокти прямуємо в парк. Ми могли б почати похід звідси, від Алаяврре. Зі східного боку. Очевидно, що це найкраща дорога до Сарека. Наприклад, якщо вирушати з Квіккьокка, то перший день походу здасться дуже нудним. А так у нас вийде фантастична прогулянка. Дорога, звісно, не така рівна, як вона є на карті, але й не настільки горбиста, щоб ми не могли нею пересуватися. І весь час, поки Сарек буде перед нами, ми зможемо бачити попереду гори. Я вам покажу справжні гори — як вам таке?
Він посміхнувся мені, але я не посміхнулася у відповідь і нічого не сказала. Я шкірою відчувала на собі пильний погляд Мілени.
— Відтак… — повів далі Якоб, перегортаючи карту, щоби було краще видно Сарек, — ми продовжимо шлях до Алаяврре, а післязавтра будемо в Сареку. Він вказав на озеро, один берег якого проходив по кордону між Падьєлантою та Сареком.
Навіть швидкого погляду на карту вистачало, щоб зрозуміти, що маршрут навколо Сарека був значно складнішим, ніж навколо Падьєланти. Практично вся центральна частина була зафарбована в коричнево-білий колір та вкрита синіми плямами, поєднаними між собою лініями. Коричневі ділянки являли собою місця, де контури рясніли так близько один до одного, що їх неможливо було навіть розрізнити. Білим же було позначено льодовики. Я знала, що багато льодовиків Швеції знаходяться саме в Сареку. А синім кольором були зображені озера й водні шляхи, насамперед Рахпаадно, потужна річка, що протікала долиною Рапа, поки не утворювала дельту на північно-західному кінці Лайтаврре. Назви гір розпалювали уяву: Руохтес, Цахкок, Алкатдж, Ахпар, Скаркі.
Це була справжня глушина, тисячі квадратних кілометрів без туристичних доріжок і фунікулерів, складна й невблаганна місцевість. Тут можна йти цілесенькими днями, не побачивши жодної людини, особливо в цю пору року. Посеред парку було позначене місце, де є телефонний автомат, з якого можна викликати екстрену допомогу. Але було цілком зрозуміло, що якщо надзвичайна пригода станеться в одному з найвіддаленіших куточків парку, то знадобиться кілька днів, щоб дістатися того автомату.
— Потім ми підемо північним берегом озера до Алґґаваґґе, — провадив Якоб. — Звідти вид на озеро просто чарівний. Тоді через Сарвесваґґе доберемося сюди. Саме тут ми отаборимося, адже тут відкривається чудовий кравид на всю долину. Потім ми продовжуватимемо йти до Рувд’юрсторґет, де зможемо зупинитися на день або два. Піднімемося на вершину, якщо буде хороша погода. — Він подивився на мене. — Мілена казала, що ти не боїшся висоти.
Ми не взяли із собою спорядження для скелелазіння.
Я маю достатньо спорядження — ми можемо лізти у зв’язці. Якщо ми отаборимося трохи на північ від Рувд’юрсторґет, то можемо дістатися до Стортоппен лише за день. Це найвища точка в Сареку, куди можна дістатися.
Я не хотіла собі в цьому зізнаватися, але можливість зайнятися альпінізмом була… спокусливою.
— Ми не планували займатися скелелазінням, — холодно сказав Генрік. — Ми зібралися в похід.
— Якщо дозволите мені сказати… — Якоб втупився в карту. Здавалося, тон Генріка вивів його з рівноваги. — Є й простіші підйоми, які взагалі не вимагають жодного обладнання. Можна піти через Бієрікяврре й піднятися на Вуойнестйакка.
— Або ми можемо розділитися на один день, — запропонувала Мілена. — Я тільки рада буду відпочити та почекати на вас, якщо ви захочете піднятися вдвох. Ми й раніше так робили.
Генрік глянув на неї, але нічого не сказав. Слова Мілени надихнули Якоба провадити далі.
— Рувд’юрсторґет — дивовижна місцина. Там можна побачити і ведмедів, і вовків, і росомах, і рисей. Якщо ви не захочете лізти на скелю, то зможете дуже цікаво провести день, спостерігаючи в бінокль за дикою природою.
— Пам’ятаєш, ти розповідав, що колись за тобою погнався самець лося? — спитала Мілена свого хлопця, з любов’ю дивлячись на нього.
— Так, це було дуже страшно.
— Це було саме біля Рувд’юрсторґет?
— Ні, далі в долині Рапа, я не пам’ятаю, де саме. А ти знала, що в Сареку живуть найбільші в Європи лосі? — поспитався Якоб, дивлячись на мене.
— Ні, я цього не знала.
— Ми зупинилися на обід біля річки, а потім лягли спати. Був червень, чудова погода — дуже тепло. Через деякий час мені знадобилося до вітру, тож я підійшов до берега, зібравшись помочитися в річку, аж тут побачив на іншому березі величезного лося з отакими рогами — Якоб підняв руки, щоби продемонструвати. — І стоїть він, ось так опустивши голову, і дивиться просто на мене. Я тоді ще подумав: «Вау, це який же він здоровенний, але ж я його не боюся, бо між нами ця довбана велика річка». Його очі сяяли, коли він заринався у свій спогад, і я не могла не заражатися його ентузіазмом.