Я зітхнула, дістала з холодильника пляшку газованої води й налила собі велику склянку.
— Я думаю, що нам доведеться відкласти нашу поїздку.
Генрік підвів очі, але не прохопився ні словом. Він просто продовжував витирати стіл.
— Я не можу зараз залишити роботу на цілий тиждень, — провадила я.
— Зрозуміло.
— Мені зручніше взяти відпустку на початку вересня.
— Нам доведеться це узгодити з Міленою.
— Звісно. Я потелефоную їй.
Я була надто розлючена й засмучена, щоб вечеряти разом із ним, тож пішла до ванної і довго стояла під душем. Струмені гарячої води трохи вгамували мій розпач, і незабаром я пошкодувала про свої різкі слова. Мабуть, я втомилась і через те відреагувала занадто гостро.
Пізніше ми помирилися. Генрік спромігся мляво посміхнутися, коли я вибачилася й обняла його. Ми випили по келиху вина і, пригорнувшись одне до одного на дивані, подивились епізод із серіалу на каналі НВО. Проте я заснула на середині й прокинулася, коли вже були титри. Поцілувала Генріка й пішла до спальні. Він залишився на місці, тупо вп’явшись очима в екран.
«Як ми з ним до цього дійшли? — спитала себе я. — Чи знаю я взагалі, хто такий Генрік?»
— Отже… Я записую. Привіт, Анно, мене звати Андерс.
— Привіт.
— Мені дуже приємно, що ви готові зо мною поговорити — я розумію, що ви втомилися й вам боляче, але добре було б поспілкуватися якнайшвидше.
— Добре.
— Якщо ви втомитесь або вам стане зле, ми можемо зробити перерву чи взагалі відкласти розмову до завтра. Гаразд?
— Так.
— Ви обіцяєте казати правду?
— Так.
— Вам уже не так болить?
— Усе гаразд.
— У такому разі я розпочну з формальностей. Яке ваше повне ім’я?
— Анна Сіґне Самуельссон.
— Ідентифікаційний номер?
— 880216-3382.
— Де ви живете?
— У Стокгольмі.
— Ким працюєте?
— Я юристка.
— Сімейний стан?
Мовчання.
— Анно? Ви заміжня, незаміжня?
— Заручена.
— З ким?
— З Генріком Люнґманом.
— Він був із вами під час подорожі?
Мовчання.
— Генрік їздив із вами в Сарек?
— Так.
— Генрік Люнґман… Чи не знаєте ви випадково його ідентифікаційний номер?
— 820302-7141.
— Дякую.
— Ви знайшли Мілену?
— Мілену? Хто така Мілена?
— Танкович. Вона… вона була… коли… Який сьогодні день?
— Понеділок, 16 вересня.
— Вчора. Я думаю, ми розминулися.
Мовчання.
— Тож Мілена Танкович. Вона була жива, коли ви бачили її востаннє?
Мовчання. Ридання.
— Анно? Ви знаєте, чи була Мілена жива, коли ви бачили її востаннє?
Ридання.
— Ні… Але ви повинні знайти її…
— Вона не була жива?
— Ні.
Ридання.
— Мілена була з вами із самого початку подорожі?
— Так.
— Ви знаєте її ідентифікаційний номер?
— Ні.
— Де ви її бачили востаннє?
Мовчання. Ридання.
— Я не знаю.
— Намагайтеся пригадати. Ви були сама, коли вас знайшли біля Акце. Чи можете ви сказати мені, як довго ви ходили сама?
Мовчання. Ридання.
— Як, на вашу думку, чи можемо ми знайти Мілену в тому ж районі?
— Не знаю.
— Гаразд. Якщо я принесу карту, чи зможете ви дати мені уявлення про те, де може бути Мілена? І Генрік. Добре?
Мовчання.
— Ви були втрьох, так? Ви, Генрік і Мілена?
Нерозбірливо.
— Що ви сказали?
— Був ще хтось.
Розділ 2
Я точно знаю, де й коли вперше почула його ім’я.
Була п’ятниця, 30 серпня, і ми з Міленою обідали в «Міс Кларі» на Свіваґен. День був теплим і сонячним, але в повітрі стала відчуватися свіжість, а сонячне світло здавалося не таким яскравим — було помітно, що осінь край порога. Ми зустрілися в «Натуркомпанієт» о дванадцятій, щоб оновити туристське обладнання — поповнили запаси ліофілізованої їжі та скрапленого газу для плитки, купили тонкі вовняні шкарпетки, лосьйон і спрей від комарів.
Я забронювала столик на дванадцять сорок п’ять, і о першій тридцять ми закінчили їсти й із задоволенням пили еспресо. Рахунок був оплачений, і мені прийшов час повертатися до офісу, попри те, що була п’ятниця — чим довше я затримаюся по обіді, тим пізніше доведеться ввечері йти додому. Однак ми з Міленою певний час не бачилися, до того ж мені вдалося швидко вмовити її відкласти нашу поїздку до вересня. Я не хотіла виглядати надто невдячною.