— Аж раптом він заходить у воду, і я все ще не боюся, тому що течія в середині червня, коли тане сніг, є досить сильною. Але потім цей лось починає плисти — і так швидко! І тоді я розумію, що просто за кілька секунд він уже буде на моєму березі. І щойно його ноги торкнуться дна, він відразу кинеться бігти, і тоді мені настане бісовий капут. Тож я розвертаюся та тікаю. На жаль, я так здивувався та злякався, коли лось поплив, що забув застібнути штани, тож приблизно через три секунди я зі спущеними штанами грохнувся просто на камені. Ось лежу я і чую позаду дикий рев — то мене наздоганяє лось. Я схоплююся на ноги й біжу, намагаючись одночасно застібнути штани, і нарешті мені вдається пробратися в підлісок, а там цілісінький лабіринт із доріжок та стежок, а лось позаду все ще реве, все ще не відстає. Тож я біжу путівцями, а лось женеться за мною. Знаєте, це було трохи схоже на кінець «Сяйва», коли той навіжений женеться за сином… Хіба що в лося не було сокири.
Мілена усміхнулася, і я теж не втрималася від усмішки.
— То ти втік? — запитала я.
— Таж здається що так, — засміявся Якоб. — Пощастило. А можливо, він просто хотів мене налякати. Ну? Як тобі така приключка, Анно? Хочеш, щоби за тобою погнався лось?
— Навіть і не знаю, — засміялася я. — Але ми вже колись раніше обговорювали похід на Сарек, чи не так?
Мілена кивнула. Генрік не зводив очей зі столу.
— Авжеж, Мілена казала мені, — відповів Якоб.
— Тож за рік я радо поїду. Але зараз ні сіло ні впало міняти маршрут мені не хочеться. Суто з практичної точки зору.
— Але чому?
— По-перше, ми не взяли із собою їжі на цілий тиждень. Ми взяли рівно стільки, щоб дотягнути до гірської станції Кебнекайсе. А там збиралися купити ще.
— У Стало є кіоск «Парфа». Там є все необхідне — ліофілізовані страви, суп, хліб — усе, що захочете.
— І вони зараз відкриті? У вересні?
— Так, я перевіряв.
— Усе одно в нас замало газових балонів.
— Ви також зможете придбати їх у Стало. Ви самі подивіться в Інтернеті — на їхньому сайті повний асортимент того, що вони продають.
— Ну а як щодо гелікоптера?
— Я попередньо забронював його на завтра.
— Гей, ти був такий впевнений, що ми пристанемо на твою пропозицію?
— Та кажу ж вам, що це попереднє бронювання, — терпляче пояснив Якоб. — Я просто сплатив невеликий аванс, і це невеликі витрати, які, звичайно, я візьму на себе, якщо ви відмовитеся їхати.
— А хіба нам у Сареку не може знадобитися супутниковий телефон?
Він поліз до іншої бічної кишені й видобув телефон, який, здавалося, зберігався в нього з 1990-х років. Він підняв його, щоб ми всі роздивилися.
— Аварійний передавач. Якщо щось станеться, ми можемо надіслати повідомлення.
— Я наполягала, щоб він його взяв, — втрутилася Мілена.
— І ще одне. Я перевірив прогноз погоди, і обіцяють, що наступного тижня в Сареку буде переважно сонячно. Це незвично для цієї пори року, тож нам справді доцільно скористатися такою можливістю.
Я подивилася на карту. Синій, коричневий, білий… пригоди… Шанс побачити те, чого я ніколи раніше не бачила, поїхати туди, де я так мріяла побувати.
Я дуже хотіла сказати «так».
— Генріку, любий, думаю, нам варто повернутися в наше купе й обговорити це, тоді ми зможемо…
Він перебив мене, перш ніж я встигла закінчити речення:
— Нема що обговорювати. Я не хочу. — Його тон був твердим, але голос трохи тремтів — явна ознака придушеної люті. Очевидно, він весь цей час ледве стримувався, щоб не ввійти в суперечку, а ми, зайняті розмовою, цього навіть і не помітили. Ніхто йому не відповів.
— Я сів у цей потяг, щоб доїхати до Абіско та пройти маршрутом Кунгследен. Я не маю наміру зараз змінювати свої плани. Якщо решта хоче поїхати в Сарек, то будь ласка. Але мені це нецікаво.
— Якщо так, забудемо про це, — швидко сказала Мілена. — Ми будемо дотримуватись нашого початкового плану — Абіско.
Якоб почухав підборіддя й шию. Він, здавалося, намагався впоратися зі своїм розчаруванням.
— Чи можу я просто… — знов повів він, але Мілена вскочила.
— Облиш це, Якобе.