— Може, ти дозволиш мені закінчити? — Тон його був роздратований. Він різко подивився на Мілену, і та негайно відступила. Якоб глибоко вдихнув, очевидно, що він ще не був готовий здатися. Генрік склав руки й відхилився на спинку стільця.
— Річ у тому… — знову почав Якоб.
— Я не хочу знати, у чому річ, — уперто, мов дитина сказав Генрік. Якоб пустив його слова позавіч.
— Ви вже були на Кебнекайсе. У Сареку не обов’язково йти маршрутом, складнішим за той, якщо тільки ви самі не захочете. Ось що справді може в Сареку бути складним і трудомістким, так це пошук зручного маршруту, оскільки там немає маркованих стежок. Тож відразу годі зрозуміти — чи варто спускатися в долину чи краще спробувати, наприклад, піднятися вище на схил гори. А я це вже знаю, тому що ходив там кілька разів. Тож насправді це вийде не складніше, ніж маршрут на Абіско.
— Ще раз: я не хочу туди йти. Я не знаю, як ще тобі це сказати, щоб ти мене зрозумів.
Якоб і Генрік дивилися один на одного в зловісній тиші. Атмосфера навколо столу була напруженою. Мілена почувалася ніЯкобо, але мала безпорадний вигляд, наче вона не наважувалася нічого сказати Якобу. Я зрозуміла, що саме я маю спробувати залагодити ситуацію.
— Чому? — поспитався Якоб.
— Ти хочеш знати чому?
— Так. Назви мені причину.
Я втрутилася:
— Якобе, адже Генрік тобі вже сказав, що не хоче туди йти, тож і ти маєш…
Я не встигла продовжити, як Генрік перебив мене. Я рідко бачила його аж таким злим. Коли він подивився на Якоба, очі його були просто дикими.
— Ми ходили разом у походи протягом десяти років. А тут за тиждень до нашого від’їзду з’являєшся ти, наче чорт із табакерки й наче хочеш поїхати з нами, а потім, щойно ми виїхали зі Стокгольма, пропонуєш повністю змінити план. Що тобі таке? Хто ти в біса такий?
Він підвищив голос, і група з іншого боку проходу глянула в наш бік. Якоб підняв руки, немов на знак капітуляції, але не прохопився ані словом. Генрік усе ще дивився на нього.
— Генріку, — ризикнула я зупинити його, але марно.
— Я серйозно — хто ти? Анна каже, що ти працюєш у БКГ, але я маю друга, який там працює, так от він мені каже, що в БКГ немає жодного бісового Якоба Тессіна. Так хто ти?
«Що ти робиш, Генріку?» — обурено подумала я.
Мілена здивовано дивилася на нього. Якоб спохмурнів.
— Ходімо, — сказала я. — Годі вже, Генріку. — Я зробила рух, щоби підвестися.
— БКГ? Про що ти говориш? — Голос Якоба став глибшим, трохи хриплим. Він звернувся до Мілени. — Що він має на увазі?
Мілена не відповіла, вона мала наляканий вигляд.
— Можливо, я неправильно почула, — буркнула я. — Мені здалося, що коли ми обідали разом, ти мені сказала, що Якоб працює в БКГ. Але, можливо, я помилилася.
Шия Мілени пішла червоними плямами. Спокійними, виваженими рухами Якоб дістав свій гаман, вийняв звідти візитівку і поклав її перед нами на карту Сарека.
На візитівці був логотип і літери БКВ. У нижньому рядку було написано «Якоб Тессін», а нижче — трохи дрібнішим шрифтом «Старший консультант».
Ми з Генріком дивилися на візитівку.
— Ну ось, я неправильно почула. Перепрошую. Пробачте мені, будь ласка.
Тиша. Вона тривала лише кілька секунд, але здавалося, що пройшла ціла вічність.
Якоб звернувся до Мілени.
— Навіщо ти кажеш людям, що я працюю в БКГ? — Вона не відповіла, але вираз її обличчя був таким, якого я ніколи раніше не бачила. На ньому була суміш болю, гніву й страху.
— Почекай, Якобе, це ж була моя помилка. Мілена не винна. Ще раз прошу вибачення.
Генрік прочистив горло, сів трохи пряміше. Його гнів уже розвіявся. Але голос був хрипким, мовби він його зірвав.
— Я теж прошу вибачення. Я не знаю, що на мене найшло. — Безсумнівно, він був збентежений як своїми безпідставними звинуваченнями, які він висував проти Якоба, так і тим, що втратив контроль перед очима інших людей. Це було геть несхоже на нього.
— Я консультант із баз даних, — сказав Якоб, намагаючись стримати гнів. Мілена поклала свою долоню на його, але він висмикнув руку й стиснув кулак.
Я могла зрозуміти, чому він сердиться на мене та Генріка, але чому на Мілену? Що вона зробила не так?
Я спробувала ще раз:
— Мені справді шкода, Якобе. Чесно.
— Слухайте, я принесу нам щось випити, — сказав Генрік, підводячись. — Я думаю, що нам це потрібно. Так чи інак я принесу. Тобі що принести, Якобе? Я помітив, що в них є мініатюрні пляшки бренді, віскі тощо.
Якоб навіть не глянув на Генріка.
— Я б ще випила білого вина, — попросила Мілена.