Раптом Якоб повернув голову в наш бік. Він досі був у сонцезахисних окулярах, тож я не могла бути впевнена, що він дивиться на мене, але в моєму животі все перевернулося. Я відчувала, ніби він мене підловив, і розгублено зиркала на всі боки, не наважуючись подивитися йому у вічі.
Він підійшов до нас, усміхаючись і піднявши окуляри на лоба. Так, він точно дивився на мене. Я спромоглася у відповідь вичавити із себе криву посмішку.
Автобус мав вирушати за п’ятнадцять хвилин.
— Це вже стосувалося не лише мене.
— Авжеж.
— Це стосувалося також і Мілени.
— Гм.
— Ми з Генріком могли б легко скасувати цей похід, але якщо Якоб дійсно був тим, ким я його вважала… Мілена могла бути в реальній небезпеці.
— Саме так.
Мовчання.
— Проте…
— Вам боляче? Анно?
— Так… Я думаю, що знеболювальне перестає діяти.
— Коли так, зупинимося.
Мовчання.
— Анно, ви мене чуєте? На сьогодні досить, гаразд?
— Я тільки хочу вам пояснити…
Мовчання.
— Я не була впевнена на всі сто відсотків. Якби була, я могла б просто сказати Мілені… у чому річ… але… Мені довелося йти…
Мовчання.
— Ми перервемося на сьогодні, гаразд, Анно?
— Так.
Розділ 11
Гірський автобус, що під’їхав, був сучасним, двоповерховим із злегка тонованими вікнами та великими дзеркалами заднього виду, що стирчали з обох боків, немов вусики гігантської бджоли. Двері багажного відділення були відчинені, і ми поклали туди заплічники. Окрім нас, було ще п’ятеро туристів: пара шведів і троє молодих чоловіків, напевно, італійців. Серед пасажирів також було кілька пенсіонерів із ключками та маленькими рюкзачками, скоріше за все, вони вирушали в одноденну поїздку до парків Стура-Шефаллет або Рітсем. Загалом було близько п’ятнадцяти пасажирів і в автобусі ще залишалося достатньо місця.
Я навмисно не квапилася з посадкою. Якби ми з Генріком зійшли першими, Мілена та Якоб могли б відразу зайти за нами та сісти поруч, а мені потрібно було поговорити з Генріком так, щоб вони мене не почули. Квитки можна було придбати просто у водія, і за ними вишикувалася невелика черга. Якоб і Мілена стояли перед нами, а ми були останніми.
— Два до Рітсема, — сказав Якоб, дістаючи з гамана кредитну картку. Я кинула погляд на його водійські права й відчула поколювання в животі. Якби я могла піддивитися його ідентифікаційний номер, то легко могла б дізнатися в юридичній базі Lexbase, чи була в нього судимість, але він швидко закрив свій гаман, і я не встигла нічого розгледіти.
Водій, сухорлявий чоловік уже пенсійного віку, постукав по клавішах термінала.
— Це буде коштувати 860 крон, — сказав він із норрландським акцентом, розтягуючи слова.
Гм. 430 крон з особи. Поїздка на гірському автобусі виходила геть не дешевою. Якоб вставив картку в зчитувач і ввів свій пін-код. Через пару секунд машина виплюнула картку назад. Якоб мав розгублений вигляд.
— Та ну, — сказав він.
— Спробуйте ще раз, — запропонував водій. — Можливо, перервався зв’язок із банком.
— Таж на моєму рахунку є гроші, — сказав Якоб таким тоном, що здавалося, він переконує сам себе. Він вийняв картку, вставив її знову, знову ввів свій пін-код і зачекав. В іншій руці він тримав гаман.
Термінал знов виплюнув картку.
— Якого біса? — буркнув Якоб. Той факт, що ми з Генріком стояли просто за ним, безсумнівно, посилював його нервовість. Генрік ввічливо дивився вбік, а я не зводила очей із його гамана. Мілена дістала свою картку.
— Я куплю квитки, — сказала вона. Водій скасував транзакцію і почав вводити дані знову, приговорюючи: «Два до Рітсема». Факт, що Мілена намагалася допомогти, не покращив настрою Якоба.
— Чому ти думаєш, що твоя картка спрацює, а моя ні? — огризнувся він. — На моєму рахунку є гроші, я напевно знаю, що є.