До кого мені ще спробувати звернутися? Ніхто не спадав на думку, крім Еллен. Хоча… там була одна трохи старша жінка, як же її звали?
— Чи не могли б ви спробувати пошукати… Крістіну Петтерссон або, можливо, Перссон, але я майже впевнена, що вона Петтерссон.
— Так, у нас працює асесорка Крістіна Петтерссон — це ви її маєте на думці?
Я пригадала ту Крістіну Петтерссон — підлу жорстку юристку, стурбовану виключно своєю кар’єрою. Вона й пальцем не поворухне, щоб мені допомогти.
— Ні, людина, яку я шукаю працює секретарем суду.
— У нас є Аннелі Петтерссон — може то її ви шукаєте?
— Ой, саме так — Аннелі Петтерссон.
— Добре, я з’єднаю вас. Будь ласка, хвилиночку.
— Дякую вам.
У слухавці лунали гудки. Чекання здавалося нескінченним. Зрештою почулося клацання на іншому кінці лінії.
— Боюся, що вона не відповідає, але за розкладом вона має бути на роботі. Може я спробую ще раз?
— Авжеж, будь ласка.
Адміністраторка знов зв’язала мене з номером Аннелі. Але в слухавці, як і раніше, лунали лише гудки.
Автобус з’їхав із дороги, і з гучномовця почувся голос водія:
— Зараз ми прибули до парку Стура-Шефаллет. Стоянка пів години. Автобус вирушить далі о 10:40. Я нікого не чекатиму, тому ті, хто їде до Рітсема, не мають запізнюватися. — Він вимкнув двигун.
Ця зупинка була водночас несподіваною та бажаною. У мене було додаткові пів години працюючого інтернету. Сподіваюся, за цей час я встигну дістати підтвердження, що Якоб Тессін чи як там його справжнє ім’я, був засуджений за домашнє насильство.
Ми з Генріком встали й попрямували до сходів, зустрівши внизу Якоба та Мілену, які виходили з протилежного боку.
— Ходімо з нами вип’ємо кави? — запропонувала Мілена.
Я демонстративно притискала до вуха телефон. Кивком вказала на нього.
— Робота.
Ми вийшли на гірську станцію, і там побачили невеликий магазин, де продавалося майже все, що може знадобитися в експедиції. Мабуть, ми могли придбати все, що нам було б потрібно для похода в Сарек саме тут, але ж Якоб запевнив нас, що кіоск у Сталолуокті також буде відкритий. Окрім того, ми, напевно, взагалі не підемо з Генріком в той Сарек.
Якщо тільки Аннелі візьме свою бісову слухавку.
Ми пройшли повз магазин й увійшли до нещодавно побудованого просторого ресторану в сільському стилі зі стінами з темного неполірованого дерева та вікнами від підлоги до стелі, з яких відкривався фантастичний краєвид. За соснами та ялинами ледве виднілося Стура-Лулеваттен — довге вузьке озеро, що здавалося нескінченним — його берегом ми їхали майже годину. Я жестом попросила Генріка заплатити й за мою каву.
Я знову почула голос адміністраторки:
— Так і не відповіла?
— Боюся, що ні.
— Як я вже сказала, за розкладом вона має бути на роботі. Якщо бажаєте, я попрошу її вам перетелефонувати.
Я глянула на Якоба й Мілену, які сиділи за столом і пили каву з булочками з корицею. Якоб зустрів мій погляд. Чи була в його очах настороженість? Натяк на підозру? Або це було лише в моїй уяві? Я не мала бажання приєднуватися до них, поки чекала на дзвінок від Аннелі. Я була цілком зосереджена на тому, щоб з’ясувати, чи він той, ким я його вважала, і вже точно не могла просто сидіти поряд і балакати з ним, мов нічого й не було.
— Дякую, але краще я сама спробую ще раз через деякий час… Чи не могли б ви дати мені номер її прямої лінії?
Кава продавалася в автоматі самообслуговування. Я забрала свій стаканчик і затиснула кришку. Тим часом адміністраторка продиктувала мені номер Аннелі, який я постаралася запам’ятати. Ми закінчили розмову, але я і далі тримала трубку біля вуха. Відтак кивнула Генріку й тихо сказала:
— Я вийду на вулицю на кілька хвилин.
— Щось дізналася?
— Ще ні.
Він підійшов до Якоба та Мілени, а я вийшла на вулицю.
Небо тепер здавалося дещо вищим, свинцево-сірий небосхил посвітлішав, а хмари стали майже білі. Дув свіжий легіт, і на заході я могла роздивитися пляму ясного неба. Можливо, день заповідався гарний. Я блукала ґрунтовою доріжкою повз туристичні будиночки та автостанції вниз до води. Свої легені я наповнювала свіжим норрландським повітрям, яке геть відрізнялося від того, яким я дихала в середмісті Стокгольма. Мої легені ніби пригадали, що саме таким має бути смак повітря.
Я відпила кави й спробувала потелефонувати Аннелі. Напевно вона вже повернулася? Я уявила собі, як лунає одненький гудок, а потім відразу я чую клацання та її голос.