Пролунав один гудок. Два. Три. Чотири. П’ять.
Не відповідає. Я розмірковувала, чи не потелефонувати ще раз до приймальні та попросити мене зв’язати з іншим судовим секретарем, але розуміла, що моє питання надто делікатне, і більшість моїх колишніх колег скоріше за все мені відмовлять. Тож краще за все було сподіватися на Аннелі.
Попереду відкривався краєвид на водоспад Стура-Шефаллет. Колись він складався з п’яти водограїв, і його називали шведською Ніагарою, але після будівництва гідроелектростанції в Суорві дещо вище за течією тепер це був просто скромний водоспад. Протягом тисяч років стрімкий потужний потік обмивав скелі та камені, а тепер вони здавалися сухими й наче голими.
Я перевірила час, була вже 10:30. Мій пульс прискорився, я стала панікувати. Настав час повертатися до автобуса. Я так сподівалася, що за ці пів години дістану потрібну інформацію, але зараз хвилина за хвилиною ця надія спливала.
Коли я дійшла до гірської станції, водій автобуса вже включив холостий хід, чекаючи на пасажирів. Я побачила Якоба та Мілену, що сиділи нагорі та дивилися в панорамне вікно. Мілена помахала мені рукою. Я спромоглася вичавити криву посмішку й помахала їй у відповідь. Вираз обличчя Якоба був порожнім. У мене виникло жахливе відчуття, що він знав, що я задумала.
Я допила каву, викинула стаканчик і піднялася на борт. Від пенсіонерів із ключками не було й знаку, залишилися лише серйозні гірські туристи, які їхали до Рітсема. Я піднялася нагору, Генрік уже чекав на мене там. Я навіть не встигла сісти, як автобус рушив.
— Як справи?
— Не дуже добре, — тихо сказала я. — Мені потрібно зв’язатися з певною людиною, а вона не бере слухавку. — Я відкрила список вихідних дзвінків і натиснула на останній набраний номер. Гудки. Невже я справді вірила, що це спрацює?
Автобус виїхав на головну дорогу й прискорився.
— Слухай, — пробурмотів Генрік. — Я думаю, що ми повинні повернутися. Ти, ймовірно, не встигнеш нічого дізнатися про Якоба, але ти не зможеш на нього не зважати та подорожувати з ним мов нічого й не було.
— А як щодо Мілени?
— Поговори із нею, поясни ситуацію — тоді вона зможе прийняти власне рішення.
Водій перемкнув передачу, і автобус помчав. Дорога піднімалася, і раптом перед нами відкрився вид на гори потойбіч гідроелектростанції. Здавалося, що це жорстока бетонна стіна заввишки кілька сотень метрів, що тягнеться вдалину. А далеко-далеко виблискували на сонці засніжені вершини. Погода однозначно покращувалася.
— Аннелі Петтерссон, — раптом пролунав голос мені в вухо. Я стрепенулася.
«Дякую, Боже: Дякую тобі», — подумала я.
Я раптом зрозуміла, що вже майже зневірилася. Я силилася щось відповісти, але мій голос звучав неприродно, я говорила майже фальцетом.
— Привіт, Аннелі, це Анна Самуельсон. Не знаю, чи пам’ятаєш ти мене? — Я подивилася на Генріка, він зустрів мій погляд. Я підняла вгору великий палець.
— Звичайно, я тебе впізнала. Приємний сюрприз.
Поки вона говорила, у моїй пам’яті поставала дедалі чіткіша картина: жінка років шістдесяти, трохи нижча середнього зросту, з квадратним обличчям та волоссям середньої довжини з нерухомим прямим чубком. Аннелі пропрацювала в Нацькому суді багато років. Вона була обізнаною та професійною, ніколи не здавалася неприязною, але доволі закрита. Невідома. Я нічого не знала про її особисте життя і припускала, що вона нічого не знає про моє. Я зовсім не була впевнена, що вона мені допоможе, але вона була моєю найбільшою надією. Моєю єдиною надією.
Ми обмінялися кількома ввічливими фразами, але Аннелі була на роботі, і я зрозуміла з її тону, що вона зараз не має часу для світських балачок. Я теж. Я глибоко вдихнула.
— Отже… Я хотіла спитати, чи не могла б ти мені допомогти. Я знаю, що це не те, чим ти зазвичай займаєшся, але це дуже важливо для мене, і це дуже терміново, — повела я, готуючи ґрунт для свого дивного прохання.
— Ясно, — з голосу Аннелі нічого не можна було зрозуміти.
— Мені потрібно з’ясувати особу чоловіка, якого було засуджено в справі про домашнє насильство, у якій я брала участь невдовзі після того, як прийшла працювати в суд — це мав бути квітень чи травень 2015 року. — Я зробила паузу, щоб вона могла мені щось відповісти, але вона не сказала ані слова. Не добрий знак. Я однаково провадила далі.
— Як я вже сказала, я б хотіла дізнатися, чи можеш ти мені допомогти. І мені справді потрібно дізнатися його ім’я дуже швидко — протягом наступної години чи близько того. — Я знову зробила паузу. Аннелі й далі мовчала.