— Аннелі? Алло?
Я подивився на свій телефон, який повідомляв мені, що дзвінок перервано. Я також звернула увагу на тривалість розмови. Потім я подивилася на верхній рядок меню, щоби перевірити наявність покриття. Жодної риски з чотирьох можливих.
— Ох, чорт забирай….
Генрік подивився на свій телефон: — Я теж не маю покриття.
Я у відчаї затулила обличчя руками.
Чорт забирай!
Розділ 13
Дорога кривуляла вздовж озера над дамбою. Тепер вона стала набагато вужчою, а асфальт на ній був потрісканим і нерівним. Автобус знизив швидкість — якби назустріч виїхала машина, комусь довелося б дати задній хід. Праворуч від нас стрімко піднімався схил гори. Невеликі вершини, вкриті деревами, йшли одна за одною, і ландшафт радше нагадував південний Китай чи В’єтнам, ніж Норрланд. На іншому березі озера, за кілька кілометрів, ми могли бачити перші високі гори Сарека, їхні сніжні вершини губилися серед хмар.
— Залиш це, — сказав Генрік, беручи мене за руку. — Я ж бачу, яка ти засмучена. Ми просто повернемося та й по всьому.
Я вирвала руку.
— Таж ні, — прошипіла я. Я не мала наміру здаватися, доки не буде вичерпано кожну можливість, кожну бісову можливість. Я підвелася, підійшла до Якоба та Мілени й глибоко вдихнула.
— Якобе… У мене немає покриття мережі, але я маю певну проблему на роботі, яку маю розв’язати просто зараз. Чи не можу я позичити твій супутниковий телефон?
— Це не супутниковий телефон, це супутниковий трекер.
— Гаразд, і що?
— Його не можна використовувати для здійснення дзвінків, з нього можна тільки надсилати повідомлення — та й то лише певним заздалегідь узгодженим контактам.
Моє серце впало.
— Я зрозуміла. І ніхто з вас не має покриття?
— Ні, — відповіла Мілена. — Це щось термінове?
— Боюся що так. Я повинна принаймні спробувати додзвонитися.
— Я думав, ти у відпустці, — сказав Якоб помітно прохолоднішим тоном.
— Саме так, але іноді виникають речі, з якими однаково доводиться мати справу.
Мілена виглядала стурбованою:
— Мені шкода, але з покриттям тут можуть бути проблеми.
Я кивнула:
— Добре, принаймні я це знатиму, — я повернулася, збираючись піти на своє місце.
— У Рітсемі є вежа, — раптом сказав Якоб. — Там буде покриття, але гелікоптер чекатиме на нас, тому не розмовляй надто довго.
— Таж звісно! Це просто фантастична новина. Чудово.
Я повернулася до Генріка. Моя надія скидалася на крихітне тендітне полум’я, яке мерехтіло під шквалистим вітром, але воно досі не згасло.
— У Рітсемі є вежа, — тихо сказала я Генріку. — Можливо, у мене все вийде.
Він нічого не відповів. Він просто мав упокорений вигляд.
Я намагалася підрахувати, скільки матиму часу. На жаль, радіус дії кожної вежі тут, безсумнівно, був обмежений, зважаючи на те, як звивалася й повертала дорога, врізаючись у схил гори. Імовірно, коли ми під’їдемо ближче до Рітсема, знову буде покриття — можливо, десь за п’ятнадцять хвилин до нашого прибуття. Якщо Якоб казав правду й гелікоптер дійсно чекав би на нас, то, можливо, нам знадобилося би близько п’яти хвилин, щоб укласти багаж і піднятися на борт. Коли ми опинимося в повітрі, ми втратимо покриття десь ще через п’ять хвилин. Хоч би мені пощастило.
Це буде дуже, дуже складно.
Але все, що я могла зробити, це просто чекати. Приблизно щохвилини я перевіряла риски: щоразу нуль із чотирьох.
Хмарний покрив уже розсіявся, і деякий час дорога була залита сонцем. Розширене озеро під нами виблискувало між відблисками хмар, що ковзали його поверхнею.
Якоб пробирався до проходу. Він зупинився й нахилився прямо наді мною, показуючи на гори за озером.
— То Апар, а далі Саректякка.
— Дивовижно, — пробурмотів Генрік. Небо над Сареком також прояснилося, і ми побачили вражаюче високі зубчасті хребти між дрейфуючими хмарами. Якоб обперся на сидіння попереду, все ще схилившись наді мною.
— Ми можемо вирушити із Суорви, через дамбу. Так швидше можна дістатися середини Сарека, але спочатку маршрут дуже нудний, до того ж, навколо забагато людей.
— Скільки часу до Рітсема? — запитала я.
Якоб усміхнувся:
— Ця твоя «робота» здається дуже важливою.
— Саме так.
— Від цього залежить чиєсь життя?
«Цілком можливо, довбаний ти домашній аб’юзер», — подумала я.
— Можливо, що й ні, — сказала я вголос.