— Дивіться туди, — Якоб махнув рукою в бік гір. — Це один із найкращих краєвидів у світі. Скористайтеся нагодою, щоб насолодитися ним.
Я не прохопилася ані словом, але подивилася у вікно. І так, це був фантастичний краєвид, але яке це зараз мало значення? Я схилялася до пропозиції Генріка. Можливо, нам варто повернутися, з Міленою чи без неї.
— То ти знаєш, скільки ще часу до Рітсема? — знову запитала я.
— Ні, — відповів Якоб. — Можливо, з пів години. Дивись, ось попереду Акка — вона просто навпроти Рітсема, тож ми не так далеко.
Я знову поглянула на свій телефон. У мене була одна риска. У мене була одна риска! Одна із чотирьох, слабке покриття, але все одно покриття. Можливо, гра ще не закінчилася. У мене прискорився пульс, я натиснула останній набраний номер і приклала телефон до вуха.
— З’явилося покриття? — запитав Якоб.
Я кивнула, сподіваючись, що він зрозуміє, що я воліла б побути на самоті, коли маю важливу робочу розмову. Але він не рухався.
— Ми не поїдемо аж до гірської станції, — провадив він далі. — Я поговорив із водієм, і він висадить нас просто на вертолітному майданчику.
Генрік кивнув. Я демонстративно затулила рукою вільне вухо. Якоб подивився на мене згори вниз, але залишився на місці.
Я страшенно ненавиділа його в той момент.
«Іди геть, довбаний ідіоте, — думала я, — Катай звідсіля!»
— Аннелі Петтерссон.
— Алло, це знову Анна, Анна Самуельсон. — Я підвелася й проштовхнулася повз Якоба, який перегороджував мені прохід. Пійшла до задньої частини автобуса, намагаючись відійти від нього подалі, і тоді він, здавалося, нарешті щось зрозумів. Якоб пішов на своє місце поряд із Міленою, але я однаково не повернулася на своє — я була надто схвильована, щоб сидіти. Натомість я заходилася ходити сюди і туди проходом.
— Так, привіт.
— Вибач, зв’язок перервався. Не знаю, скільки ти встигла почути, але мені справді потрібна допомога. — Я знову пояснила, що намагалася з’ясувати особу чоловіка, засудженого за напад на свою партнерку в справі про домашнє насильство навесні 2015 року.
Тиша.
«О, будь ласка, не зникай знову», — подумала я.
Аж тут я почула, як Аннелі відкашлялася.
— Думаю, що я можу тобі допомогти в цьому.
У ту секунду я всім серцем закохалася в її сухий рівний голос. Я ще мала шанс.
— Щиро дякую, це було б фантастично! Але проблема в тому, що це терміново — дійсно терміново.
— Гаразд… Я можу спробувати дізнатися про це завтра до обіду.
Я працювала в суді, і я знала, що це вважається високою швидкістю. Дуже щедра пропозиція. Але для мене то було однаково задовго.
— Вибач, — відповіла я, змушуючи себе просити про неможливе. — Мені потрібна ця інформація набагато раніше — протягом пів години.
Голос Аннелі став ще сухішим.
— Півгодини? Це неможливо.
— Я розумію, що не маю права про це просити, але….
Аннелі мене перебила:
— Я повинна підготувати повістку, яку мають надіслати сьогодні вдень, тому я зараз не маю часу тобі допомогти.
Голос її звучав дуже твердо, вона давала зрозуміти, що те, що вона сказала не підлягало обговоренню. Якби тільки Еллен досі працювала там… вона б вже бігцем бігла до архіву. Однак я однаково не була готова здаватися. Приглушено, але дуже нервово я випалила:
— Звісно, я все розумію, і за звичайних обставин я б ніколи не попросила про щось подібне, але моя найкраща подруга просто зараз їде за кордон зі своїм новим хлопцем, а я, здається, впізнала його. — Я чула відчай у своєму голосі. — Я майже впевнена, що то саме він був засуджений у цій справі. Саме так. Це насправді може бути питанням життя і смерті.
Найкраща подруга, виїзд за кордон, новий хлопець… Я змінила деякі деталі, щоби пришвидшити пояснення, але головна суть була та сама. Аннелі зітхнула.
— Так, але… — Я почула слабку нотку вагання. Голос вже був не таким твердим. Можливо, я ще маю надію. — Ти ж знаєш, що за кілька місяців через суд проходять багато справ, тож знадобиться чимало часу, щоби перевірити їх усі.
— Бенґт був суддею у тій справі, Бенґт Акерберґ, тому тобі потрібно було б зосередитися лише на його справах і лише на тих, що стосуються домашнього насильства, і лише на квітневих та травневих.
Мовчання.
— Аннелі? Я тебе благаю.
— Добре, я піду й подивлюся, — різко сказала вона. Жінка була явно роздратована. — Але попереджаю, що не витрачатиму на це більше двадцяти хвилин.
— О, дякую, дякую, Аннелі, цього стане.
— Одразу виберу те, що знайду, — перебила вона мене. — І то я вважаю, що роблю тобі велику послугу.