— Я знаю. Дуже дякую. Ти перетелефонуєш мені?
— Перетелефоную. — Вона закінчила розмову. Генрік запитливо подивився на мене, і я глибоко вдихнула.
— Вона пообіцяла перевірити.
— І що це означає?
— Це означає, що вона піде в архів і подивиться, що вона зможе знайти. А ти думав що?
— Але що ти збираєшся робити з цією інформацією?
— Ну, якщо це Якоб, то ми просто не підемо в гори. Та й по всьому.
— А якщо це не Якоб, тоді ми підемо?
Я не відповіла.
— Тобі доведеться прийняти рішення за дуже короткий час, тож краще подумай про це заздалегідь, — тихо порадив Генрік, глянувши в бік Якоба й Мілени. — Мою думку ти вже знаєш.
Перш ніж я встигла відповісти, автобус почав гальмувати. З іншого боку дороги ґрунтова доріжка вела вниз до води та відкритої трав’яної ділянки з невеликою хатиною. У мене в животі все опустилося.
Ні, ще не зараз.
Гучномовець затріщав, і водій оголосив:
— Вертолітний майданчик, пані та панове.
Настав час виходити з автобуса.
Розділ 14
З рюкзаками на плечах ми спускалися з гори. Позаду нас автобус продовжив свій шлях до гірської станції. Якоб був у гарному гуморі, розповідав про могутній масив Акка, який тепер розгортався просто перед нами на протилежному березі озера. Він нам повідомив, що колись можна було ввійти в Сарек із півночі через Акку, переправившись на човні через озеро. Але згодом Шведська туристична федерація відмовилася від послуги переправи. Сам він колись заледве завершив перехід через Сарек, також одразу піднявся на Акку.
Генрік кивнув і видав якийсь звук на знак згоди, але здавалося, що думки його блукають деінде. Я зрозуміла, що невизначеність щодо того, що ми збираємося робити й чи полетимо на гелікоптері, чи ні, нервує його. Однак зараз я не могла цьому зарадити.
Я нічого не сказала. Мій живіт стиснувся в твердий вузол. Я дивилася на озеро та далі. Акка мала елегантний, гідний та неприступний вигляд. Я вперше її побачила, і, на жаль, думаю, що тепер завжди пов’язуватиму це видовище з відчуттям нудоти. Моя кров була настільки переповнена гормонами стресу, що здавалася густою, в’язкою, а в голові мені стукало. Я не могла отримати задоволення від величної краси Акки.
І в цю мить я почула гелікоптер, спочатку віддалений звук, який був вщухнув, а потім знову повернувся, цього разу гучніший. Можна було розчути, як пропелер шмагав у повітрі. Я подивилася вгору й незабаром помітила вертоліт — крихітну, але чітко помітну на синьому небі крапку. Вузол у животі затягнувся.
З хатини вийшла дівчина в чорному. Вона жувала жуйку.
— То ви та група, що їде до Стало? — запитала вона з норрландським акцентом, широко розтягуючи слова.
— Ми, — відповів Якоб.
— Тоді залишайтеся тут. Ви вже зважили свої рюкзаки? — вона вказала на терези з гачком на підставці.
— Ні, яка допустима вага?
— По двадцять кілограмів на особу, отже, разом вісімдесят.
Гелікоптер опускався до землі широкою дугою. Шум уже був оглушливий, гравій і пил здіймалися з того місця, де він мав приземлитися. Мілена показала на хатину й крикнула:
— Тут є туалет?
Дівчина кивнула й запросила її слідувати за нею. Я вирішила теж піти. Ми залишили свої рюкзаки Якобу та Генріку, і дівчина повела нас до хатини. Там вона показала на двері туалету.
— Боюся, мені доведеться дочекатися дзвінка, перш ніж ми підемо, — сказала я Мілені. — Адже потім покриття вже не буде.
Мілена кивнула:
— Не біда, ми не дуже поспішаємо.
Вона першою пішла в туалет, а я дивилася на свій телефон, відкривши список своїх останніх дзвінків. Минуло дванадцять хвилин, як я розмовляла з Аннелі. І гелікоптер уже чекав на нас — цілком готовий для вильоту. Аннелі сказала, що не витрачатиме на пошуки більше двадцяти хвилин, а це означало, що вона має потелефонувати мені не пізніше, ніж через вісім хвилин.
Вісім хвилин. Я могла б затримати наш виліт на такий час, але тоді мені знадобилося б ще кілька хвилин, щоб обробити інформацію, яку я сподівалася дістати від Аннелі.
Звук двигуна вщухнув, ротори сповільнилися й зупинилися. Мілена вийшла, а я зайшла в туалет. Я зробила свої справи якомога швидше, а потім просто сіла на стільчак, тримаючи телефон перед собою. Я уявила, як Якоб і Генрік кладуть наші заплічники на борт. Минуло дві хвилини. Чотири. Шість. Аннелі не телефонувала.
«От лайно, — думала я. — Поквапся, Аннелі. Будь ласка, будь ласочка, поквапся».