Я думаю, що саме це допомогло мені належно оцінити дивовижний краєвид, що відкривався із вікна гелікоптера. Небажання щось робити було для мене надзвичайним станом. Зазвичай я у своїй голові майже завжди можу перебувати деінде, тільки не там, де справді перебуваю. Ставлю цілі, обдумую, які кроки мені потрібно зробити, щоб їх досягти. Але зараз я була повністю присутня в поточному моменті. Куди б я не дивилася, мені відкривався чарівний краєвид на світ гір. Я б хотіла провести решту свого життя, насолоджуючись цим краєвидом. Я справді вірю, що була б тоді щасливою.
Якоб сидів попереду біля Йенні.
— То куди ви прямуєте? — запитала вона. У неї також був норрландський акцент, але трохи м’якший, ніж у дівчини на вертолітному майданчику.
— Спершу Альґґаваґґе, потім йдемо в напрямку до Скар’ї та на південь через долину Рапа, — повідомив Якоб.
— Альґґаваґґе? Таж у цю пору року там забагато ведмедів.
Ми втрьох нашорошили вуха. Потім ми з Генріком перезирнулися.
— Я ніколи не бачив жодного, — відповів Якоб.
— О так! Вони виходять відгодовуватися перед зимою. Матимуть поживок з усього, що знайдуть — хоч із горобини, хоч зі стокгольмських гостей. — Ми всі засміялися, включаючи саму Йенні.
— Тоді мене вони не з’їдять, бо я, власне, з Гуддінге — сказав Якоб.
— Ведмеді не надто перебірливі, — заперечила Йенні.
Я усміхнулася Генріку, і він усміхнувся у відповідь, але самими губами, а очі залишалися серйозними. Йенні вказала на бокове вікно:
— Якщо ви подивитеся вперед, ви побачите озеро Альґґаяврре. Ота от синьо-зелена пляма. Але вам доведеться веслувати, щоби перетнути його.
Якоб обернувся й подивився на мене.
— То чи варто було їхати сюди?
Я кивнула й втомлено посміхнулася. Він посміхнувся у відповідь і підняв великий палець. Генрік дивився у вікно, він не міг відвести очей від засніжених вершин Сарека. Я відчула, що хочу бути ближче до нього, тож поклала свою руку на його, і він повернувся, щоби поглянути на мене. У його очах була любов і ніжність, і я ласкаво погладила його щоку.
Політ до Сталолуокти зайняв близько двадцяти хвилин. Сталолуокта була саамським поселенням біля озера Вірігауре, прикритим довгою горою вздовж берегової лінії. Там була й гірська станція. Йенні повільно опустила гелікоптер і приземлилася на маленькому майданчику біля води. Виходячи, ми подякували їй за фантастичний політ, а вона побажала нам удачі в нашому поході до Сарека. Взяли заплічники й вирушили на гірську станцію. Земля була м’яка, вкрита вересом і мохом.
Зараз була друга тридцять пополудні. З самого ранку ми так і не поїли, тому вирішили запастися провізією в кіоску Парфи, а потім пообідати на вокзалі.
Кіоск — невелика дерев’яна будівля — був розташований серед саамських осель і скидався на стару ковбасну лавку. Він був закритий, але коли ми підійшли, з одного з будинків вийшов привітний чоловік і відімкнув двері.
Я ніколи не бачила стільки речей, одночасно напханих у такий маленький простір. Кожний квадратний сантиметр стін, підлоги та стелі був використаний для демонстрації всього, що може знадобитися для гірського походу. Консерви, порошкоподібні супи, ліофілізовані страви, солодощі та закуски, туалетний папір, рідина для миття посуду, скраплений нафтовий газ, місцеві сувеніри та продукти, як-от в’язані рукавички та копчений гірський голець, м’ясо північного оленя у вакуумній упаковці по тисячі крон за кілограм. Ми купили те, що могло стати в знадобі сьогодні на обід і на решту тижня, подякували й пішли далі з нашими заплічниками, що помітно поважчали.
Кухня гірської станції була простою, з газовими плитами та великими сталевими відрами, наповненими водою. Ми розігріли фрикадельки у вершковому соусі, зварили макарони й сіли в їдальні з чудовим краєвидом на озеро.
Коли ми поїли, Якоб розклав свою карту на столі й показав нам маршрут. Насамперед, на нас чекали кілька кілометрів досить крутого підйому до південного боку гори, відомої як Стуер-Діддер, потім ми мали зійти з доріжки та кривуляти між озерами, рухаючись до Алаяврре, озера, яке ми бачили з гелікоптера. На нас чекав довгий перший день, ми мали перед собою перехід довжиною близько двадцяти кілометрів, але ж ми хотіли потрапити в Сарек якомога швидше, еге ж?
Ми були ситими, щасливими та зігрітими, почувалися сильними та бажали йти далі. Нам здавалося, що Якоб запропонував чудовий план.