Я заплатила за користування кухнею, і ми всі скористалися можливістю відвідати вуличний виходок. На нас чекав тиждень дуже примітивних зручностей, і я підозрювала, що за кілька днів ми з любов’ю будемо думати про ці смердючі дерев’яні хатини, як про вершину цивілізації.
Накинули на плечі рюкзаки й вирушили. Траса йшла повз церкву, побудовану в стилі традиційного саамського житла, а потім почався підйом. Якоб вів перед, а решта слідували за ним. За кілька хвилин я зупинилася й озирнулася. Ми вже піднялися на схил гори, станція та саамське поселення лежали під нами між темно-синіми водами Вірігауре та горою, відомою як Унна-Діддер. її м’які контури були вбрані у відтінки гірчично-жовтого та іржаво-червоного кольорів із зеленими вкрапленнями. За озером я побачила білу зубчасту лінію вершин. Це було приголомшливо.
Я зрозуміла, що ми абсолютно випадково застали вересневе різнобарв’я, яким славляться гори Лапландії. Дістала телефон, сфотографувала. Сонце все ще стояло високо в небі, було відчуття, яке буває у сонячний жовтневий день у Стокгольмі — приємно тепло. Я поставила заплічник на землю, зняла анорак і продовжила йти в самому светрі. Лагідний легіт обдував моє обличчя та горло.
Мілена помітила, що я зупинилася, і почекала, поки я її наздожену.
— Хіба це не дивовижно? — попитала вона.
— Абсолютно дивовижно. Я хочу фотографувати й фотографувати.
— До речі, ти розв’язала проблему по роботі?
— Ой, так. Я мала відповісти «так» чи «ні» перед тим, як поїду.
Ми продовжували балакати про нашу роботу, про нових колег і спільних знайомих, які переїхали. Спочатку ми просто теревенили, але поступово розмова стала більш особистою. Уперше після того, як ми покинули Стокгольм, ми залишилися на самоті, і незабаром зв’язок між нами вкотре відновився. Цей зв’язок з’явився в Уппсалі десять років тому, і завжди було легко його поновити, навіть якщо ми не спілкувалися місяцями.
Я стримувалася, намагаючись не розпитувати про Якоба. Якби вона хотіла поговорити про нього, вона могла зробити це з власної ініціативи. І я вже не відчувала, що мені важливо копатися в його минулому. Поміркувавши про всі мої розслідування, всі ті телефонні дзвінки та пошуки в Ґуґлі я вирішила, що все ж перегнула палицю. Я більше не боялася Якоба й не цікавилася ним. Просто зараз я йшла й милувалася чудовим краєвидом, ми з Міленою знову були хорошими подругами, розмовляли одна з одною, як завжди. Усе інше не мало жодної ваги.
Стежка привела нас вниз у вузький яр, порослий березово-вербовим хмизом, а потім піднімалася на інший бік. Був такий крутосхил, що нам довелося хапатися за гілки, щоби підтягнутися. На щастя, не було дощу, тому що тоді по багнистій трасі було б дуже важко пройти. Це був лише короткий прохід, тож коли ми досягли наступного хребта, перед нами відкрився краєвид на гору Стуер-Діддер та маленькі озера біля її підніжжя.
Якоб і Генрік йшли приблизно за сто метрів попереду нас. Мені стало цікаво, про що вони говорять. Можливо, вони йшли мовчки. Я пам’ятала, як то було під час наших попередніх походів: перші кілька днів ми з Міленою спілкувалися практично безугаву, а Генрік часто йшов сам, трохи попереду чи позаду нас. З кожним днем ми говорили дедалі менше — не тому, що ми втомилися одна від одної, а тому, що найважливіше вже було сказано, і коли ви проводите разом кожну годину неспання, відчуття того, що мовчати незручно, швидко зникає…
Ми почали обговорювати Генріка. Мілена хвилювалася:
— Він не схожий на себе. Він має втомлений вигляд.
Чи варто їй розповідати, що він ціле літо майже не виходив із квартири? Що пустив коріння в диван перед телевізором? Ні, це було б зрадництвом. Я чесно відповіла, що він зараз дуже розчарований роботою.
— Це пов’язано з тим,’ що він ніколи не балотувався на посаду професора. Це його гнітить. Він очікував, що це станеться багато років тому, а зараз відчуває, ніби впустив нагоду.
— Йому обов’язково ставати професором саме в Уппсалі? Чи не може він подати заявку на посаду деінде?
— Я припускаю, що може… хоч там як, він взагалі вперше говорить про те, щоб щось змінити в своїй роботі.
— Залишити університет? — здивовано спитала Мілена.
— Я не думаю, що він серйозно каже про це, проте він усе життя був в університетському середовищі. Він ніколи не пробував іншу роботу.
Мілена була здивована.
— Але чим би він займався? Офісною роботою?
— Я насправді не знаю. Як я вже сказала, я не думаю, що він серйозно.