Я глянула через плече. Генрік і Мілена далеко відстали, їх не було й знаку. Відчула легкий укол неспокою. Я була наодинці з Якобом Тессіном. Але відчуття зникло так само швидко, як і з’явилося.
Розділ 16
Ми пішли трохи далі та вийшли на величезну галявину просто біля озера, вкриту соковитою зеленою травою. Я принесла води, поки Якоб ставив піч. Вже сутеніло, але було ще відносно світло. Небо й гори на протилежному боці озера Алаяврре відбивалися на його дзеркальній поверхні догори дригом. У мене виникло запаморочливе відчуття, що сама земля — це не що інше, як тонкий диск, а озеро — тріщина, яка дозволяє бачити просто крізь нього. Небо було як під ногами, так і над головою.
— Кажуть, що найкрасивіший краєвид у всьому Сареку відкривається з вершини Алатьякка, — сказав Якоб, махаючи рукою на гору позаду нас.
Суп мінестроне бурхливо кипів, і я дістала з рюкзака кілька скибочок житнього хлібу та тюбик сиру зі смаком креветок.
— Яка саме вершина? — здивувалася я. — Схоже, що їх кілька поспіль.
— Найдальша, я думаю. — Він дістав карту. — І найвища — 1430 метри.
— Ти ніколи там не був?
— Ні, і цього вечора теж не вийде, якщо ми збираємося дістатися до кінця озера.
— Скільки разів ти був у Сареку?
— Це буде мій четвертий похід, але саме цим маршрутом я ходив лише раз.
Він розповів мені, що коли уперше приїхав у Сарек йому було близько двадцяти п’яти — тридцяти років, і тоді він сюди дістався насамперед заради скелелазіння. Він із друзями хотів підкорити найвищі вершини Саректьякки. Вони кинули собі виклик. Минуло ще десять років, перш ніж він повернувся, і тоді знову відкрив для себе Сарек, але цього разу пішохідний: прекрасні вузькі долини, де ніколи не побачиш жодної душі, дельту в кінці долини Рапа, величних лосів навколо Ровдюрсторґета.
— Тоді я закохався по самісінькі вуха, — сказав він.
Думки, що роїлися в моїй голові минулого вечора, знов стали повертатися. Я думала про те, що Якобу було двадцять п’ять — тридцять років, коли він уперше приїхав сюди, потім минуло десять років, коли він повернувся, тобто тоді йому було щонайменше тридцять шість. А тепер, як він стверджує, йому тридцять вісім. А я ж його питала, коли він тут був востаннє, і він мені впевнено сказав, що понад два роки тому. Отже, щось не тримається купи.
Але мої припущення були якимись половинчастими, ніби мої думки неслися на автопілоті. Мені не потрібно було знати, і я не ставила додаткових запитань. Якоб посміхнувся мені.
— Тож розкажи мені про ваші походи — де ви були втрьох?
— Хіба Мілена не казала тобі?
— Трохи — про Кебнекайсе, наприклад.
Ми обмінювалися спогадами про наші подорожі, порівнювали різні напрямки. Ми обоє погодилися, що в Благаммарені пригощають найкращою в шведських горах їжею.
Нарешті прийшли Генрік і Мілена. Вони обидва мали виснажений вигляд — скинули рюкзаки і буквально впали додолу.
— Втомилася, серденько? — запитав Якоб, обіймаючи Мілену.
— Геть, — видихнула вона.
— Суп готовий, — сказала я, посміхаючись Генріку. Він ліг на мокру траву, глибоко вдихнув і заплющив очі.
— Мені просто потрібно відпочити хвилину або дві.
Я стала біля нього на коліна й поцілувала його.
— Звичайно. Нема куди квапитися.
Я вийняла котелок, а Якоб розлив просто з нього по мисках суп. Я сіла на камінь і почала їсти, відчуваючи певне занепокоєння через те, що Генрік має такий втомлений вигляд після чотиригодинного переходу. Щоправда, більшу частину шляху він йшов у гору, але аніяк не круту, і погода була ідеальною. Це не віщувало нічого доброго для труднощів, які могли чекати попереду в Сареку.
І я також відчула щось інше, те, чого я так і не наважилася розповісти Мілені про Генріка. Щось, що я не дуже хотіла визнавати, тому що мені було соромно за власне роздратування. Генрік був у гіршій формі, ніж зазвичай. Я підозрювала, що він думав, що ми взагалі нікуди не поїдемо, тому що ми відклали відпуску через те, що я мала працювати, тому він не потурбувався про тренування. Протягом літа я проводила практично весь день в офісі, тому, звичайно, не могла стежити за тим, що він робив чи не робив, коли мене не було поряд. У нього була довга відпустка, сім чи вісім тижнів, і він залишився в місті, нічим особливим не займаючись, за винятком того тижня, який він провів на західному узбережжі з родиною свого брата.
Коли я прала білизну, я звертала увагу, що його спортивного костюма ніколи не було в кошику. У дні, коли я працювала вдома, він знай спав, якщо тільки не читав і не розв’язував судоку. Я, як і завжди, майже щодня тренувалася в тренажерній залі біля свого офісу. У нас не було часу, щоб ходити разом на тренувальні прогулянки з важкими заплічниками, як зазвичай, а він, звісно, жодного разу не вийшов самостійно.