Однак я не могла знайти Якоба Тессіна. Подумавши, я ввела «Якк Тессін», але його також не було, я стала вбивати інші варіанти написання, але марно. Щоправда, це не здалося мені особливо дивним — на багатьох сайтах пошук працює абияк, хоча я припускала, що така фірма, як БКГ, могла б мати більш функційний сайт. Можливо, Якоб не працював у стокгольмському офісі. Я знала, що консультантів такого рівня часто запрошували для проектів в інші країни.
Натомість я спробувала пошукати у фейсбуці — і ось він.
Якоб Тессін. Високий і стрункий, спортивний, мускулистої статури, якою відрізняються альпіністи та марафонці. Такі м’язи нарощують у спорті, а не створюють перед дзеркалом у спортзалі. Його темно-каштанове волосся було коротко підстрижене, а шкіра засмагла до теплого відтінку. Він мав вигляд одного з тих щасливчиків, які ніколи не згорають на сонці.
Майже на кожній світлині він був у різних спортивних контекстах: то в горах, то на каяку, який спускався по порогах, то з кайт-бордом на пляжі. Був він і в компанії — три чоловіки в спорядженні для гірських велосипедів стояли в обнімку в лісі, і Якоб стояв посередині. Усі троє брудні й щасливі, як маленькі хлопчики.
Єдиного, чого я не могла роздивитися, це його очей. Він завжди носив спортивні сонцезахисні окуляри, які щільно облягали його голову, відбиваючи світло всіма кольорами веселки.
Але потім я знайшла групу світлин, які відрізнялися від решти: Якоб і двоє друзів-чоловіків у відпустці в якійсь середземноморській країні, можливо, в Іспанії чи Португалії. Звичайно, серфінг і сонячні ванни, а також кілька візитів у старовинний центр міста зі старими будинками, вузькими вуличками та магазинами, які, очевидно, обслуговували туристів. Було також кілька світлин із вечері в таверні. Якоб і його друзі сиділи за столиком надворі, позаду них було чітко видно вулицю, кольорові ліхтарі та тепле світло інших ресторанів та барів. Навколо них було багато людей. Я майже відчувала теплий вітерець на своїй шкірі, відчувала приємне сп’яніння після келиха вина, радість життя. Я прагнула бути там.
А Якоб підняв сонцезахисні окуляри на лоба. Він усміхався на камеру, його карі очі сяяли.
— Гаразд, подивімося… Чи не могли 6 ви спробувати показати мені на карті приблизно те місце, де, на вашу думку, нам слід шукати Генріка та Мілену? І Якоба.
— Не знаю.
— Нумо просто спробуємо, Анно. Це не обов’язково має бути точне місце. Сарек величезний, тож якщо ми зможемо трохи зменшити область пошуку, це вже буде дуже корисно. Ось тут ми вас знайшли.
Мовчання.
— Я припускаю, що ви прийшли з глибини парку? Отже, ви прямували на схід — ось так?
— Мм…
— Ви йшли вздовж цієї річки? Ви пам’ятаєте? Річка була правобіч від вас?
Мовчання.
— Я думаю, так.
— І ви були сама? Або хтось ще був із вами?
— Мілена. Вона деякий час була зо мною.
— То ви з Міленою певний час ішли разом?
— Саме так.
— Гаразд. Ви пам’ятаєте, звідки ви прийшли? Ви вдвох минули Ровдюрсторґет?
Мовчання.
— Анно? Ви можете щось пригадати про маршрут, яким ви йшли?
Мовчання. Ридання.
— Ну, принаймні ми тепер дещо дізналися про Мілену, і це чудово. На сьогодні досить. Відпочиньте трохи, і ми спробуємо поговорити завтра, якщо ви будете готові.
Мовчання.
— І ви зможете розповісти свою історію в будь-якому порядку, у вашому власному темпі. Я слухатиму.
Розділ З
— Зараз запізно над цим думати, — сказав Генрік, вичавлюючи в миску сік лайма для заправки. — Виїжджаємо за тиждень.
Це був вечір п’ятниці, і пройшло кілька годин після моєї зустрічі з Міленою. Ми з Генріком чекали гостей та готували вечерю на кухні. Через тривалу обідню перерву мені довелося працювати допізна, і я щойно повернулася додому, але, на щастя, Генрік почав приготування без мене. Йому подобалося готувати, а перспектива товариських посиденьок, здавалося, дала йому приплив необхідної енергії. Він вже кілька тижнів як вийшов із відпустки та повернувся на роботу в Уппсалі, але досі не міг позбутися млявості і якоїсь постійної понурості й у своєму настрої, і в зовнішньому вигляді.