Він насилу підвівся, похитуючись, підійшов до рюкзака й виколупав звідти консервну банку.
— Гарячий суп тобі швидко поверне сили, — весело сказав Якоб. Генрік спромігся блідо посміхнутися, простягаючи банку.
Ми їли суп. Ніхто не мав що сказати. Було пів на дев’яту, і швидко хилилося на вечір. Сутеніло та ставало прохолодніше. Сьогодні був такий сонячний вересневий день, що можна було б подумати, що зараз літо, але коли настав вечір, ця ілюзія незабаром розвіялася. Сьогодні вночі температура могла легко опуститися до позначки близько нуля. Ми були до цього готові та мали теплі спальні мішки, але перед тим, як ми знітимося в наших наметах, нам треба буде ще, наприклад, почистити зуби, намагаючись утримати зубні щітки в заклякнутих і тремтячих від холоду пальцях.
Якоб закінчив їсти першим і налив води в кухоль, він хотів кави. Генрік швидко з’їв свій суп і запитливо глянув на Якоба.
— Я припускаю, що ми отаборимся тут сьогодні ввечері? — Ні.
Настала коротка тиша. Мілена мала невпевнений вигляд. Генрік глянув на мене.
— Але вже майже темно.
— Не зовсім, — відповів Якоб. — І твої очі скоро звикнуть. Ні, я планував, що ми підемо вздовж озера, до його дальнього кінця. Тоді ми будемо в Сареку завтра до обіду.
Вираз обличчя Генріка був скептичним. Якоб вів далі:
— Це дуже легкий перехід, просто прямувати вздовж берегової лінії. Півтори, максимум дві години.
— Тоді настане непроглядна темрява.
— Ми всі маємо налобні ліхтарі, чи не так? Хай там як, ми з Міленою маємо.
Генрік чекав на мою відповідь, але я мовчала. Я почувалася бадьорою і відпочилою, і, чесно кажучи, мені дуже хотілося йти далі. Натомість він звернувся до Мілени.
— Мені здається, ми двоє втомилися найбільше. Що ти думаєш?
Мілена відповіла не відразу. Якоб витріщився на неї.
— Я не знаю… Я не проти й отаборитися тут, і йти далі… що завгодно, — сказала вона винуватим тоном.
— Зрозуміло.
Генрік сподівався на підтримку, але зрозумів, що цього не станеться. Настала коротка тиша.
— Принаймні це не в гору, — зрештою сказала я. — Якобе? Я сподіваюся, що це рівнинна місцевість?
— О, так. Повністю рівна. І, як я вже сказав, ми йдемо вздовж берега. Це дуже просто.
Я кивнула.
— Раз так, я думаю, що ми повинні продовжувати в спокійному темпі, і взагалі нам краще триматися разом всією четвіркою. Адже так, Генріку?
Знову тиша.
— Еге ж.
Його голос був рівним. Раптом я відчула муку сумління. Я ж могла легко стати на його бік, погодившись зупинитися тут. Можливо, я просто хотіла покарати Генріка за нехтування тренуваннями.
— Чудово. — Якоб підійшов до Генріка й поплескав його по плечі. — Коли ми дістанемось до місця, то винагородимо себе кількома ковтками віскі — я припас Лагавулін.
Якоб скидався на сержанта, який збирає своїх солдат, точно знаючи, як їх мотивувати. Ймовірно, саме таким він і хотів себе бачити, але Генрік не служив у війську, і до того ж він ненавидів той Лагавулін — димний односолодовий віскі, найбільш переоцінений алкогольний напій в історії людства, як він часто його називав.
— Дякую, — сказав він, підводячись. — То йдемо?
Через кілька хвилин ми вже були в дорозі, усі з налобними ліхтариками. Ми не хотіли вмикати їх, поки не настане непроглядна темрява, щоби без потреби не псувати нічні краєвиди. Ми ще розрізняли чорні контури гір на темно- синьому небі, а позаду, на заході, виднілися світліші смуги.
Берег уздовж ватерлінії був не більше метра завширшки, але він справді був рівний і дуже приємний після такої тривалої ходьби вгору протягом дня. Дрібні хвилі лагідно плескали берег. Я поставила собі за мету не обганяти Генріка. Якоб явно хотів рухатися швидше, але Мілена трималася нашого темпу, і врешті він теж зупинився й почекав нас. Спочатку Генрік йшов мовчки, але коли він зрозумів, що це справді легкий перехід, і що я пильнувала, щоб усі йшли саме в його темпі, він підбадьорився.
Згодом темрява стала майже густою, і ми ввімкнули налобні ліхтарики. Я уявила, який би ми мали вигляд, якщо б нас хто побачив зі схилу гори кілька сотень метрів завдальшки: чотири промені світла коливаються сюди і туди, перш ніж їх поглине чорна ніч. Я уявила себе водолазом, що йде по дні океану. Це була пригода, але водночас затишна пригода. Я відчувала, ніби можу йти так усю ніч. До мене повернулася легка ейфорія.