Все було саме так, як має бути на нашому гірському відпочинку. З нами була нова людина, яку не знали ні Генрік, ні я, але її присутність жодним чином не вплинула на наші стосунки. Щойно ми почали йти, усе ввійшло в норму, і я мала віддати за це належне Якобу. Відтоді, як ми вирушили в похід, Якоб здавався надзвичайно сприйнятливим і розслабленим. Він явно був у своїй стихії.
З наближенням до кінця озера рельєф погіршувався. Пісок зник, і стежити за краєм води вже було неможливо. Дрібний гравій перетворився на гальку, потім на більші камені, і раптом ми пробиралися крізь нерівний ландшафт, осяяний місячним світлом. Було складно прокласти маршрут, коли при світлі налобних ліхтариків було видно тільки те, що коїться просто під ногами. Стало зрозуміло, що Якоб надурив нас і щодо того, наскільки легким буде наш перехід, і щодо того, скільки часу він займе. Якщо, звісно, він сам не забув про це з моменту свого останнього перебування тут.
Була майже північ, коли ми досягли своєї мети й змогли отаборитися. Здавалося, від Алаяврре піднімався вологий холод, і тепер, коли ми зупинилися, ми всі його відчули.
Через темряву та кам’янисту землю знадобився деякий час, щоб знайти відповідне місце для табору. Генрік і Мілена були надто втомлені, щоб допомагати, тож ми з Якобом самі взялися за пошуки. Зрештою ми знайшли непоганий майданчик, де було достатньо місця для обох наметів, якщо їх поставити досить близько один до одного.
Ми покликали інших. Генрік був геть виснажений та тремтів так, що аж зуби цокотіли. Ніхто з нас не прохопився ані словом, коли ми ставили намет, накачували надувні ліжка та розгортали спальні мішки. Генрік почистив зуби просто біля намету, а потім негайно заліз у свій спальний мішок. Я теж була смертельно втомлена, але аніяк не збиралася лягати спати в одязі, у якому пітніла цілий день і який тепер холодив мою шкіру. Я понишпорила у своєму рюкзаку, дістала чисту суху білизну, рушник і несесер із туалетним начинням та полізла через скелі й каміння до самого краю води.
Я зняла нижню білизну і вийшла босоніж у крижане озеро. Окропила своє тіло, склала ківшиком долоні й вимила обличчя та шию. Я витерлася й одягнулася, насолоджуючись відчуттям чистих сухих шкарпеток на ногах.
Коли я повернулася, Якоб і Мілена вже пішли спати. Звук змійки, коли я відкрила наш намет, прорізав тишу, мов ніж. Я порачкувала всередину, забралася в спальник. Генрік міцно спав.
Я пам’ятала ці звуки та запахи з раннього дитинства, коли ми з братами спали в наметі в саду: брезент, що м’яко тріпоче від кожного подуву вітру, міцна стійка. Моє тіло боліло, але боліло приємно, і тепер воно могло відпочити. Мені було тепло і сухо. Я відпустила думки й незабаром поринула в глибокий сон.
Сон — найкращий відпочинок у поході.
Саме про це я подумала перед тим, як заснути.
Наступного ранку боги погоди все ще були з нами. Світило сонце, повітря було чистим і прохолодним. Роса виблискувала на траві й камінні. Попри те, що я лягла спати останньою, встала я першою. Я добре спала всю ніч. Місцями моє тіло було трохи закляклим, але в іншому почувалася добре.
Я набрала води з озера, розпалила піч і почала готувати на сніданок кашу із сушеними чорницями. Коли я розклала житній хліб із різними пастами, в іншому наметі почулося ворушіння. За мить виповзла Мілена, потягнулася й позіхнула.
— Доброго ранку, — сказала я. — Ти добре спала?
— Не дуже. Ми не змогли поставити намет на рівну землю. Я прокидалася разів вісім через те, що притискалася обличчям до брезенту. Господи, моя спина задерев’яніла.
Незабаром вийшов Якоб, також потягнувшись і позіхаючи. Мілена обійняла його, але Якоб нічого не сказав, він, ймовірно, не прокинувся як слід. Проте, здавалося, він був у гарному гуморі — щоразу, коли наші погляди зустрічалися, він усміхався.
Наші голоси розбудили Генріка, який виліз навкарачки, а потім із деякими труднощами підвівся. Я простягнула руки для ранкових обіймів. Він підійшов і без особливого ентузіазму обняв мене за плечі.
— Як ти спав?
— Добре, — відповів він беззвучно, маже самими губами.
Під час сніданку Генрік, як і Якоб, був неговірким, але його аура була зовсім іншою, ніж аура Якоба. У ньому не було відчуття миру й гармонії, він ніби про щось думав, і його думки були деінде. Він подеколи міг бути таким, зануреним у похмурий самоаналіз. Я знала, що немає сенсу питати, що в нього на думці — він не сказав би мені. Зазвичай за кілька годин його обличчя світлішало, тож я не надто хвилювалася. Проте не можна було заперечувати, що саме з цією його стороною я прагнула боротися, можливо, тому, що такий Генрік був для мене надто чужим. Звичайно, інколи й у мене може бути поганий настрій, я можу дуже злитися й кричати, але це скоро минає, і я знову продовжую жити. Я не бачу сенсу роздумувати над тим, що сталося. Гаразд, ти можеш пошкодувати, ти можеш проаналізувати ситуацію і подумати, що мала діяти інакше, але потім ти залишаєш це позаду і йдеш далі.