— Води більше, ніж я очікував, — сказав Якоб. — Тож ми підемо доліріч — зазвичай легше перейти вбрід там, де річка впадає в озеро.
Ми рушили, переступаючи від однієї купини трави до іншої. У деяких місцях ґрунт був дуже заболочений, і ми хлюпали по місцині, що скидалася на рисове поле. Проте Якоб мав рацію: там, де річка впадала в Альґґаяврре, вона розділялася на невелику дельту з кількома рукавами та берегами, покритими гравієм. Над поверхнею виднілося багато каменів, що свідчило про те, що тут мілкіше. Проте течія була сильна, і оцінити глибину центрального русла було важко. Потік був таким гучним, що нам довелося підвищити голос, щоб почути одне одного.
Якоб зняв чоботи й шкарпетки й одягнув пару легких кросівок.
— Я піду перший на розвідку, — сказав він, відстібаючи ремінці, що кріпили на талії та грудях його рюкзак. — Розстебніть усі лямки — якщо ви впадете, вам доведеться скинути рюкзак, інакше ви можете застрягти під водою, що дуже небезпечно. Не намагайтеся переходити через скелі, йдіть по дну річки, навіть якщо буде глибоко. — Він дістав із рюкзака пару телескопічних жердин і подивився на мене й Генріка.
— Ви взяли жердини? — Ми похитали головами.
— Гаразд, тоді я позичу вам наші. Я спочатку переберуся, а потім перекину їх назад. Пам’ятайте, що в річці завжди повинні бути три точки опори. Нога, нога й жердина або жердина, жердина й нога. У жодному разі не піднімайте ногу й жердину одночасно. Зрозуміли?
— Так, — сказала я.
Генрік кивнув і глитнув із похмурим виразом обличчя.
— Гаразд, я пішов. — Якоб зав’язав шнурки, повісив черевики на рюкзак, тоді ввійшов у воду.
— Чорт, а холодно… до цього ніколи не звикнеш, — поскаржився він.
Якоб був у кросівках на-босоніж. Він швидко перетнув перші вузькі рукави річки, спритно перестрибуючи з одного гравійного берега на інший та використовуючи для опори свої жердини. У якийсь момент він став на камінь, потім повернувся і крикнув нам з усмішкою:
— Я просто хотів показати вам, чого не слід робити!
Він продовжував йти, поки не дійшов до головного русла. Воно було чотири-п’ять метрів завширшки, а в середині нього над поверхнею не було видно жодного каміння — небезпечний знак.
Спокійно й методично Якоб поступом виходив у вируючу течію. Він пильнував, дотримувався власних порад і завжди мав принаймні три точки опори. Вода спершу напливала на його кросівки, потім дісталася до половини литок, потім дійшла аж до колін, навколо його ніг утворювалися вири, які виривалися на поверхню. Повільно, відпочиваючи секунду-дві після кожного кроку, він пробрався до середини. Вода тепер була навколо його стегон. Позаяк Якоб був дуже високий, я зрозуміла, що нам усім вода буде доходити майже до талії.
Ще кілька кроків, і він подолав найгіршу ділянку й знов опинився в мілких водах. Розвернувся й кинув свої жердини на гравійний берег із нашого боку глибокого русла, а потім пішов убрід далі. Від твердої землі його відділяло ще кілька рукавів річки, але вони здавалися безпечними, і він, очевидно, вирішив почекати нас біля основного русла. Він склав долоні біля рота й крикнув:
— Іди, Мілено!
Вона мала наляканий вигляд, але без труднощів дісталася до глибокого русла. Потім вона мертво зупинилася, втупилася в бурхливу воду, кілька разів глибоко вдихнула.
— Нумо, Мілено, ти можеш це зробити! Гайда! — закричав Якоб.
Вона нерішуче почала поступцем просуватися вперед. Я бачила, як течія тягне її за ноги. Вона була вже по коліна у воді, і мужність покинула її. Вона подивилася на Якоба й безсило розвела руками.
— Ти можеш це зробити, Мілено, просто продовжуй!
— Я не можу! — Її голос здавався дуже засмученим. — Течія надто сильна, мої ноги постійно зісковзують!
Якоб робив усе можливе, щоб заспокоїти її.
— Все буде добре. Використовуй вагу свого тіла, відштовхуйся ногою проти течії.
Вона кілька разів спробувала, піднявши одну ногу й спробувавши просунутися вперед, але сила води налякала її.
— Я не можу… — Якоб без жердин зайшов назад. Він похитнувся, але втримав рівновагу. Незабаром він уже стояв прямо посередині, а крижана вода кружляла навколо його стегон. Він простягав одну руку до Мілени. Вона все одно вагалася.
— Давай руку, чорти тебе забирай! — зрештою крикнув Якоб. — Тут холодно!
Мілена ще раз глибоко вдихнула, потім ступила вперед і схопила його руку. Вода піднялася їй до талії, і вона скрикнула. Якусь мить вони стояли нерухомо, потім нога за ногою перейшли на інший бік.