Коли Мілена нарешті дісталася гравійного берега, вона відчула величезну полегшу. її обличчя розпливлося в широкій посмішці, потім вони з Якобом обійнялися, поцілувалися й щось сказали одне одному.
Я теж перевзулася в кросівки, і оскільки Генрік усе ще був зайнятий розшнуровуванням своїх черевиків, вирішила піти наступною.
Господи, як же холодно.
Вода з льодовика хлюпалася об мої ноги, і Якоб мав цілковиту рацію — неможливо було звикнути до такого шоку від холоду. Коли купаєшся навесні в холодному морі, незабаром організм звикає, і можна навіть трохи поплавати. Відчуття на певному рівні стабілізуються. Але пройти через гірський потік — це геть інше. Відчуття холоду, замість того, щоб зменшитися, через кілька секунд перетворюється на чистий біль. Цей біль проникає аж у кістковий мозок. Незабаром після цього тіло починає застигати й німіти. Холод починає скидатися на замалий костюм, він стягує і напружує всюди тіло, унеможливлює нормальне пересування.
Я дійшла до головного каналу й узяла жердини Якоба. Відрегулювала довжину, а потім увійшла у воду. Я вже трохи втратила чутливість у ногах. Тож зосередилася на тому, щоби правильно розташувати центр ваги, перш ніж рухатися знову, щоб мати можливість просуватися вперед. Якби я стала на камінь і підвернула щиколотку, це був би кінець — я б напевно поплила за водою горілиць. Вода кружляла навколо моїх стегон, і я зрозуміла, чому Мілена так вагалася. Течія була потужна, смикала мене за ноги, хотіла повалити. Дедалі глибше й глибше… Я тепер обома ногами й обома жердинами стояла в руслі й думала, чи наважусь я колись знову підняти ногу? Якоб і Мілена уважно спостерігали за мною, і Якоб зробив кілька кроків уперед, готовий підійти й допомогти мені теж.
О ні, ці відчуття ніхто не зрозуміє.
Я глибоко вдихнула, трохи зігнула коліна й напружила м’язи. Три рішучих кроки — і я стояла в мілкіших водах. Я зробила це. Останній крок на гравійний берег був дитячою грою. Якоб і Мілена усміхалися й аплодували.
— Чудово, Анно!
Якоб підняв руку, щоб дати мені п’ять, і я не змогла стриматися, щоб не посміхнутися й не відповісти. Мілена теж поставила мені долоню, але її увага вже була зосереджена на Генріку. Він щойно взувся в запасні кросівки й тримав по одному черевику в кожній руці.
— Ти можеш це зробити, Генріку! — вигукнула Мілена.
— Зв’яжи свої чоботи разом і повісь їх на заплічник! — закричав Якоб.
Але Генрік не прислухався до поради Якоба — він навіть не підвів очей. Він повільно й обережно рушив річкою.
— Добре йдеш, любий! — крикнула йому я.
Він дійшов до головного русла. Якоб підняв свої жердини, які я кинула додолу. Він пішов у воду й кинув їх у бік Генріка.
— Кидай мені свої чоботи!
Цього разу Генрік послухав і зробив, як казав Якоб. Черевики злетіли в повітрі й приземлилися на гравійний берег, де ми стояли. Тоді він почав йти вбрід, рівномірно й невпевнено, як і всі ми.
Не доходячи до середини, він зупинився на місці. Він здавався дуже невпевненим у собі, дивився то вгору, то вниз за течією, ніби шукав легшого шляху, якого ніхто з нас не знайшов. Звичайно, не було жодного.
І з його пози, і з виразу обличчя я бачила, що він наляканий. Його руки так міцно стискали жердини, що кісточки пальців побіліли. Мілена, яка знала його майже так само добре, як я, теж це бачила.
— Я думаю, тобі доведеться йому допомогти, — тихо сказала вона Якобу.
— Зачекай — я йду! — Якоб почав рухатися до Генріка. Я була майже впевнена, що Генрік, мабуть, бачив його краєм ока, хоча й не підводив очей. Приниження через потребу прийняти допомогу від Якоба було занадто сильним, тож замість того, щоб чекати, Генрік зробив довгий крок вперед, потім ще й ще, і я не знаю, чи він став на хиткий камінь, чи просто течія була надто сильною, але він втратив рівновагу й впав.
Мілена закричала, а я кинулася в річку.
На кілька секунд Генрік і його рюкзак зникли під поверхнею. Він напівпідвівся, роззявивши рота від шоку від крижаної води, але течія знову підхопила його, і він повалився назад. За лічені секунди його віднесло метрів на десять-п’ятнадцять доліріч. Він зумів знайти опору й спробував підвестися, але знову впав. На щастя, зараз він був у мілких водах, і його не змило далі.
Я якнайшвидше підійшла до нього й схопила його однією рукою за комір, а другою — за заплічник. Я тягнула й штовхала, поки ми разом не вилізли на гравійний берег. Генрік досі стискав жердини Якоба в долонях, немов у тисках. Я дозволила йому приблизно хвилину зводити дух, а потім потягнула за собою через вузькі рукави до безпечного іншого боку. Ми це зробили.