Приблизно за годину кущі порідшали, і ми змогли пришвидшитися. Альґґаваґґе відкрився перед нами, немов гігантський шматок ринви. Удалині ми могли побачити вражаючий лик Гаррабакта, що майже перпендикулярно простягався в небо. Дев’ятсот метрів від дна долини до вершини.
Дійшовши до входу в Нійдаріегваґґе, вузької долини, що спускалася з гори правобіч від нас, ми зробили привал, щоб з’їсти по енергетичному батончику й наповнити свої пляшки джерельною водою. Попереду був найкрутіший підйом.
Ми з Якобом, як завжди, вели перед. Незабаром у мене прискорився пульс, але ми підтримували стабільний темп.
За пів години я зупинилася й подивилася на долину. Я бачила навскоси Альґґаваґґе, аж до засніжених вершин потойбіч. Генрік і Мілена вже відстали далеко позаду, але ні — Якоб, ні я не хотіли на них чекати. Наші тіла були розігріті, і ми знайшли темп, який нам підходив. Генрік із Міленою могли просто наздогнати нас пізніше.
— Мілена розповідала, що ви з нею познайомилися онлайн, — сказала я, коли ми знову вирушили в дорогу.
— Авжеж. — Здавалося, Якоб не бажав обговорювати це питання, але я вела далі.
— Я разом із Генріком майже десять років, тому анічогісінько про таке не знаю. Ну, я знайомилася в Інтернеті, коли мені було близько двадцяти років, але нічого серйозного.
— Я… у мене було багато подруг, багато стосунків, — зізнався Якоб. — Я часто знайомився з кимось у барі, а ще багато жінок у мене з’являлося завдяки скелелазінню чи іншому хобі.
— Гм. Але кажуть, що зараз саме спеціальні застосунки в телефоні є найпоширенішим способом знайомства.
— Можливо — не знаю. Я просто відчув, що хочу спробувати щось нове, знайти серйозніші стосунки, тож вирішив спробувати.
— І вийшло на добре.
— Мілена — найкраща дівчина.
Було щось у тому, як він це сказав, як це прозвучало — трохи поблажливо. «Найкраща дівчина» — так може сказати хлопець про дівчину після того, як її кине. Дівчину, яку він любить і поважає, але в яку не закоханий.
— Саме так. Кращої не знайдеш.
— Нам треба буде подивитися, куди це нас приведе. У чомусь ми надто різні.
— Добре бути різними. Доповнювати одне одного, а не конкурувати.
— Може бути. Певним чином.
— А чи ти був колись був одружений? Маєш дітей?
— Ой, леле, ні. Ні, ні!
— Як? Невже в тебе немає трьох дітей у Гельсинборзі, яким ти маєш платити аліменти? — пожартувала я — Наскільки я знаю, ні, — усміхнувся Якоб. — Хоча я колись отримував позов у справі про встановлення батьківства — ДНК-тест, усе таке. Але це виявилася не моя дитина.
— Але могла бути твоєю?
— Звичайно, так. — Вираз його обличчя тепер був серйознішим. — Але я б не… Я маю на увазі, якщо я знайду належну жінку, то я готовий заспокоїтися. Очевидно. З правильною жінкою я хочу дітей, будинок і собаку. Увесь пакет.
— Серйозно? — Тепер він почав відкриватися, і я не хотіла переривати.
— Я такий — за що б я не брався, я це виконую на всі сто. Немає золотої середини. Якщо лізу на скелю, то на найвищу. Якщо я подорожую, то я поїду на край довбаного світу. Я хочу отримати все.
— Зрозуміло.
— І якщо я будую сім’ю, то я будую сім’ю. Я буду поруч із моїми найріднішими до кінця мого життя. Мої діти матимуть зовсім інше виховання, ніж я.
Якоб говорив так, наче брав участь у телевізійному реаліті-шоу. Раптом мені захотілося, щоб Генрік чув усе це. Я знала, що ми би потай обмінялися поглядом і подумали б те саме: «Ти граєш на публіку, Якобе».
— То що робить хороший батько? — запитала я.
Він відповів не відразу. Кілька секунд я чула лише наше дихання, скрип наших рюкзаків, удар наших черевиків об землю. Він не хотів відкриватися мені більше? Я влізла в занадто особисте?
— По правді, я не знаю, — сказав він нарешті. — Мій батько пішов ще до мого народження.
— Який жах.
— У моєї мами було дуже багато хлопців, і деякі були досить непоганими, але стосунки ніколи не тривали довго. Вони не могли з нею ужитися, тому зникали.