Ерік стояв лише за метр і все чув, але не відреагував.
Тато здатний говорити й гірші речі. Набагато, набагато гірші. І зараз він збирається їх казати — ми всі це відчуваємо. Він придушував свій гнів і розчарування всі вихідні, але цього вечора вдома лише ми, немає нікого зі сторонніх, які б могли його побачити чи почути. Він багато п’є вже кілька днів поспіль, він і сьогодні вже спорожнив великий келих червоного вина, знову наповнив його й знову майже спорожнив, і небавом вся чорнота всередині нього повинна вийти назовні.
Ми знічуємося навколо столу. Ця сцена надто знайома. Таке враження, ніби ми йшли до цього моменту із самої п’ятниці. Ми приїхали на дачу вільними людьми — Ерік і я. Такими особистостями, якими ми вирішили бути. Вільний інструктор із серфінгу, вільна студентка юридичного факультету. Але через сорок вісім годин ми сидимо тут і граємо свої старі ролі. Син, дочка, брат, сестра. Наш маленький світ, де тато має абсолютну владу.
— Ні, він не в гаражі, — каже він.
— Але я повернув його туди, — тихо каже Ерік. — Чесно, тату, так і було. — Він розмовляє так, наче йому знову чотирнадцять.
— Цей велосипед коштував 75 000 крон.
Останніми роками тато віддав перевагу велоспорту. Зайве говорити, що він купив найкращу модель, велосипед такий легкий, що його не можна використовувати в жодних змаганнях. Одного разу я бачила, як він вирушав у велосипедному спорядженні — блискучий спандекс некрасиво обтягував його живіт, а знизу стирчали дві тонкі ніжки. Металеві шипи на його велосипедних кросівках цокотіли по асфальті. Доповнювали цю картину шолом і окуляри райдужних відтінків.
Тоді я мало не розреготалася.
Але тато любить цей велосипед, він для нього значить майже стільки ж, скільки Феррарі, а тепер він зник.
— Я не знаю, що ще сказати… — бурмоче Ерік.
— Ти його нишком продав?
— Яне, будь ласка. — Мама намагається втрутитися.
— Що? — Батько звертає на неї свій налитий кров’ю погляд. — Хіба мені не дозволено поставити просте запитання? Йому просто потрібно відповісти так чи ні.
— Але мені здається, що я бачила, як він ставив велосипед у гараж у п’ятницю.
— Тобі здається? — зневажливо каже тато.
Мені важко дихати, серце калатає. Мені потрібно захистити брата, прийти йому на допомогу. Але я не можу й словом прохопитися.
«Тобі вже не тринадцять! — думаю я. — Ти ж, трясця, доросла! Опануй себе!»
Тато знову зосереджується на Еріку:
— Відповідай на питання. Ти продав мій велосипед?
— Ні, звичайно.
— І як я можу в цьому бути впевненим, Еріку? Як я можу в цьому бути впевненим? — Він підвищує голос, гроза ось-ось розірветься. — Ти маєш вигляд наркомана, ти розмовляєш, як наркоман. Ти вже був крав у нас гроші, тож як я, трясця твоїй матері, маю вірити будь-якому твоєму слову!
Він зараз реве, його голос увійшов у свої права, для цього той голос і створений, щоб кричати й хвалитися своєю силою.
Мама знову намагається:
— Яне, будь ласка.
— Ти думаєш, я не знаю, що ти заплатила за його квиток, щоб він міг дістатися сюди?
— Тату, заспокойся, — нарешті здобуваюся я на слово.
— Це все твоя вина! — кричить він на маму. — Це твоя бісова вина! Його ніколи не змушували зіткнутися з наслідками своїх рішень! Ще до того, як він навчився ходити він зрозумів, що може ні про що не хвилюватися — зрештою все вийде на добре. Ти нікчемна тупа лахудра!
— Припини, тату! — з відчаєм у голосі кричить Ерік, і майже в ту ж секунду татова рука вилітає, ніби він вдаряє бекхендом у тенісі. Він б’є Еріка поперек рота.
— Яааане! — кричить мама.
Я шокована, паралізована, не можу дихати, намагаюся говорити, але слів немає.
Ерік торкається своєї губи, на його пальцях кров. Він робить рух, щоби підвестися, але тато хапає його за руку, змушуючи знову сісти.
— Ти, трясця, залишайся на місці! Це мій дім, тут діють мої правила! Вечеряємо, сидимо за столом, поки всі не доїдять!
Ерік поступається, він залишається сидіти. Йому двадцять п’ять років, але він не наважується виходити з-за столу, поки тато не дозволить. Він витирає рот серветкою, його нижня губа починає тремтіти, він намагається панувати над собою, але його обличчя зморщується, і незабаром ми чуємо звук, який може бути зітханням, але ми знаємо, що це не так.
Тато з'їдає ще одну виделку спагеті. Він нібито здивовано дивиться на Еріка, який намагається їсти свою пасту.
— Ти що, плачеш?
Він нахиляється вперед, уважно вдивляється в Еріка, ніби справді не вірить своїм очам. Звичайно, це все гра, це частина приниження.