— Фантастика, хіба не так?
— Так, це щось фантастичне. — Я пройшла повз нього, не уповільнюючи кроку. Думка про те, щоб стояти поруч із ним і дивитися на краєвид була якоюсь незручною.
Я думаю, це було тим, що називають попереджувальним дзвіночком. Або інтуїцією.
Дорога почала спускатися, і кінець снігового поля був уже недалеко. Краєвид справді був вражаючий, але я не мала наміру зупинятися, щоби помилуватися ним. Мені потрібно було поповнити свою пляшку водою, і я відійшла на голу землю, де з-під снігу виривався струмок. Так само, як і по той бік перевалу він врізався в скелю і утворював невеликий каньйон. Я простежила за його руслом, поки не знайшла місце, де було відносно легко дістатися до води. Стала навколішки й дозволила крижаній воді налитися в мою пляшку та намочити мені руки. Підвелася та вилізла з каньйону, відтак подивилася на краєвид і хильнула. Вода була такою холодною, що в мене заболіли зуби та щоки, і саме тоді Якоб обійняв мене.
Я відчула міцні обійми ззаду.
Я завмерла.
Я не мала бути геть шокованою, адже я знала, що він десь позаду, але через шум потоку я не почула, як він наближається.
Я не могла рухатися.
Коли я згадую це, то моє перше почуття — це сором. Соромно, що я завмерла, соромно, що я відразу не відштовхнула його чи не дала йому ляпаса, соромно, що я не змогла захистити свою фізичну цілісність. Я знаю, що остовпіти — це нормальна реакція як чоловіків, так і жінок, які зазнали нападу, але я ніколи не думала, що це стосуватиметься мене.
Друге моє почуття — гнів через сором. Це ж Якоб переступив межу, то ж йому мало бути соромно, а не мені.
Потім він нахилив голову й спробував поцілувати мене в шию, і тоді закляття зникло. Я вирвалася, сильно штовхнула його й крикнула:
— Якого біса ти робиш, га?
Інтерв'ю з Анною Самуельссон, ІН 880216-3382, 18 вересня 2019 р., лікарня Єлліваре, провів детектив-інспектор Андерс Сухонен
— І він вас відпустив?
— Так.
— Як він відреагував потім?
— Він… Він спершу вибачився, але потім сказав, що відчуває до мене сильні почуття. Мовляв, він вважав, що ми належимо одне одному, і це було повним божевіллям — ми були знайомі лише два дні.
— Гм.
— І він був із Міленою, однією з моїх найближчих подруг. Тож я сказала, що поняття зеленого не маю, про що він говорить, що він нафантазував собі того, чого не існує. Але він не хотів цього чути.
— Він не послухав?
— Ні. Він сказав… немовби він помітив, що я теж щось відчуваю до нього, що між мною та Генріком не все добре. Він взагалі сказав багато дивних речей.
— Ясно.
— І він не відступався. Знай правив своєї. Мовляв, він думав, що в нас так багато спільного — походи, скелелазіння й все інше, ох, він казав такі дурниці, що я ледве можу змусити себе зараз їх повторювати.
Мовчання.
— Він… сказав, що ми вродливі. Що ми з ним маємо належати одне одному, тому що ми були привабливішими, ніж Генрік і Мілена.
— Ясно.
— Усе казав і казав.
— Гм.
— Я маю на увазі, що мені було цікаво, ким насправді був Якоб Тессін, але під час походу я не побачила нічого незвичайного, ба більше загрозливого. Навпаки, він був дуже
милий. Тепер я зрозуміла, який він був поганий. Я намагалася зупинити його мовленнєвий потік, але він не слухав. Він знай казав: «Почекай, почекай, дай мені закінчити».
— Як довго це тривало?
— Не знаю. Мені здавалося, що століття.
— А де були Генрік і Мілена?
— Вони були дуже далеко позаду — мабуть, минула година, перш ніж вони наздогнали нас.
— Чи була поведінка Якоба загрозливою?
— Спочатку ні. Але згодом він почав розуміти той факт, що те, про що він мріяв, не станеться. Відтак його тон змінився.
Розділ 20
Ми віч-на-віч із Якобом, унизу перед нами долина, повз біжить струмок. Над нами сніжник. Ні знаку Генріка та Мілени.
Я думала повернутися, піти їм назустріч — думка залишитися наодинці з Якобом була майже нестерпною. Однак якби я це зробила, Генрік і Мілена відразу б зрозуміли, що щось трапилося. Мені довелося б відповідати на їхні запитання, а я воліла вдавати, що все нормально. Якоб не обійняв мене, не намагався поцілувати мене в шию і не витратив пів години на те, щоби переконати мене бути разом.
Зрештою він здався. Відійшов, сів на камінь і дивився на долину. Він повернувся до мене спиною, тож я могла потайки спостерігати за ним. Він мав такий вигляд, ніби щойно отримав новину, яка перевернула весь його світ. Йому було важко зрозуміти, що я не відчуваю до нього те саме, що він відчуває до мене.