Я не боялася його — принаймні тоді. Лише потім мені спало на думку, що він міг завдати мені фізичного насильства. Чому я не передбачила цього з самого початку? Правда, це могло здатися геть дивним з його боку, враховуючи, що Генрік і Мілена могли з’явитися будь-якої миті, але ж на той час я вже знала, що Якоб має шпака в голові. Як я могла бути впевненою, що моя відмова не спровокує його нападу?
Невдовзі стало зрозуміло, що я не можу бути в цьому впевненою.
То був жахливий момент, коли йому стало ясно, що він помилявся щодо моїх почуттів до нього. Поранена дитина, яку я бачила раніше, раптом знову повернулася. На його обличчі був написаний сором, ненависть до себе та відчуття незначущості. Він знав, що стратив, і виглядав геть розгубленим. Я не могла не пов’язати цей його вигляд із тим, що він розповідав мені про своє дитинство. Він ніби знову став вразливою, беззахисною шестирічною дитиною.
Він відвернувся, пішов і сів на камінь. Можливо, саме тому він і повернувся до мене спиною, не хотів, щоб я бачила його обличчя. Він трохи побув там, а я дивилася на нього, вряди-годи поглядаючи на сніжник.
Господи, ну чому вони йдуть так повільно? Звичайно, вони повинні бути тут небавом!
Але вони не йшли.
Поступово я змирилася з думкою, що ми з Якобом застрягнемо тут надовго, він сидітиме на камені, а я стоятиму біля струмка, виглядаючи Генріка та Мілену. Мені стало спокійніше. Це ще можна було витерпіти.
Але потім він підвівся, глибоко зітхнув і повільно підійшов до мене. Його очі були прикуті до землі, він однією рукою потирав підборіддя та кутики рота. Пораненої дитини вже не було видно. Він відновив контроль над своїми рисами обличчя й тепер був закритим, твердим. Інстинктивно я напружила тіло, відчула, як калатає серце. Він зупинився поодаль.
— Нам не потрібно про це згадувати, чи не так? — Його голос був грубим.
— Ні. Просто забудьмо про це.
Деякий час ми мовчали, але я зрозуміла, що він ще не закінчив. Він шукав потрібні слова. Зрештою глибоко вдихнув.
— Є одна річ, якої я не розумію. І я хотів би отримати пояснення.
— Я не думаю, що це має сенс, Якобе. Це нічого не змінить.
— Ти фліртувала зо мною у вагоні-ресторані позавчора ввечері. Чому?
Я спочатку не відповіла — балачки б ані до чого не привели, тому я спробувала відмовчатися. Звичайно, його це не влаштувало.
— То чому ти фліртувала зо мною?
— Таж я не фліртувала. Вибач, якщо тобі довелося сприйняти це саме так, але я насправді не фліртувала.
— Фліртувала.
— Ні.
Я подивилася на сніжник.
«Де ви там в біса повзете», — подумала я.
— Ти перевіряла, що я відчуваю до тебе.
— Абсолютно немає сенсу про це говорити.
— І ти використовувала кожну нагоду, щоби переконати мене, що ми з тобою зможемо всьому дати раду самостійно, без Генріка та Мілени.
— Справді-бо, Якобе… — Мені було важко зрозуміти, наскільки спотвореним було його сприйняття реальності.
— Більшість часу ми йшли самі — майже весь день учора й весь день сьогодні. Принаймні переважно.
— Так, тому що ми швидше ходимо — хіба ти не розумієш? Як ти думаєш, це означає, що я з тобою фліртую? Це ж просто…
— Ти посилаєш мені певні сигнали, Анно.
— Коли Генрік, Мілена і я йдемо втрьох, я завжди йду попереду. Я хочу швидко йти, та й по всьому. Чому ти цього не розумієш?
— І сьогодні ти змусила мене розповісти тобі купу всього, чим я не поділився навіть із Міленою.
Я зітхнула. Я хотіла гідно йому відповісти, але стрималася, бо зрозуміла, що все, що я скажу, просто піділлє оливи у вогонь і призведе до абсурдніших звинувачень.
Тож я мовчала.
— Я ж був подумав, що тобі було цікаво краще узнати, що я за людина, а ти просто хотіла розкопати мою брудну білизну.
Я й далі мовчала.
— Як ти гадаєш, мені було приємно все це пригадувати? — Краєм ока я бачила, що Якоб пильно дивиться на мене, але не мала наміру відповідати.
Він підійшов ближче.
— Як ти гадаєш?
— Це марна трата часу, — сказала я якомога спокійніше, не дивлячись на нього. — Я більше не хочу про це говорити.
Якоб зробив ще один крок до мене.
— Тоді я повинен припустити, що відповідь «так», оскільки ти не заперечуєш мені. Ти фліртувала зо мною та гралася з моїми почуттями.