Я знову вирішила не відповідати.
— Хіба не так?
Він зробив ще кілька кроків, був уже зовсім близько від мене, я відчувала його подих. Я залишалася абсолютно нерухомою, але не тому, що мене паралізувало. Кожен м’яз у моєму тілі був напружений, я точно знала, де мій центр ваги, і була готова, якщо знадобиться, дати йому гідну відсіч. Я брала уроки самооборони. Спершу я б вчепилася йому в очі. Я більше-менше уявляла, що це буде за відчуття — ніби встромив палець у стиглий помідор черрі, проткнув шкірку, і звідки вихлюпнеться рідина. Моє серце забилося ще сильніше, а в роті пересохло.
— Агов? — Якоб клацнув пальцями прямо перед моїм обличчям, і я вибухнула. Я відкинула його руку, витріщившись на нього й крикнула:
— Катай звідси! Не чіпай мене!
— Я не… — запротестував він, але я перервала його.
— Тримайся подалі від мене, інакше я піду назустріч Генріку та Мілені, і коли вони запитають, чому, я достотно розповім їм, що сталося! Це твій останній шанс — забирайся геть!
Якоб зробив крок назад і вдав, що засміявся. Це було неприродне дрібне пирхання, таке фальшиве, що він навряд чи міг очікувати, що я повірю, що то сміх. Однак це нічого не важило. Він просто хотів пригнітити мене, підкреслити той факт, що він був радий спровокувати моє обурення.
Маска зникла. Якоб показав, ким він був насправді.
— Чому ти така недобра, Анно? Ми просто трохи побалакаємо, еге ж, Анно?
Я не відступалася й спокійнішим тоном сказала:
— Я тебе попереджаю. Якщо ти хочеш, щоб це залишилося між нами, не підходь до мене.
Тепер я стояла спиною до сніжника й побачила, як Якоб зиркнув через моє плече. Я обернулася й нарешті побачила їх — дві постаті вдалині, що чітко виділялися на фоні синього неба. Генрік і Мілена. Я махнула їм рукою, здавалося, вони мене не побачили, але я відчула величезну полегшу. Якоб, зі свого боку, раптом став здаватися набагато менш впевненим у собі. Я не могла не позбиткуватися з нього.
— Може й ти помахаєш ручкою, Якобе? Інакше вони можуть подумати, що щось не так.
— Я теж тебе попереджаю, — сказав він. — Ти маєш одну версію того, що сталося, я іншу.
— Іншу версію?
— Мою версію. Мою правду. Ти ж не знаєш, кому вони повірять.
— Твою правду? Що це в біса означає?
— Саме те, що я кажу.
— Ти збираєшся вигадати чортову купу брехні? Можливо, скажеш, що це я накинулася на тебе?
— Мені не потрібно брехати. Я просто скажу, як є. Ти фліртувала зо мною відтоді, як ми зустрілися на вокзалі в Стокгольмі, я не розумів, що ти в біса робиш, тому що я маю дівчину Мілену, яку я дуже люблю, а ти заручена.
Генрік і Мілена наближалися рівномірним кроком, вони вже були на середині сніжника.
— Де ж пак, Якобе. Мілена та Генрік увесь час були з нами. Вони знатимуть, що те, що ти кажеш — суцільна брехня.
— Правильно — вони там були. У вагоні-ресторані. Вони бачили й чули, як ти поводишся.
З боку Якоба це була відчайдушна спроба встановити якийсь баланс страху, але я на це не повелася. Гаразд, можливо, позаминулого вечора я й була із ним занадто приязною, але це було для того, щоб заспокоїти його, повернути йому гарний настрій. Генрік і Мілена робили приблизно те саме. Якоб не мав що протиставити моїй погрозі розповісти Мілені про те, що сталося. Саме у мене на руках були всі карти, і він це знав.
— То як ти думаєш, Якобе, кому ж вони повірять? Мені, яку вони обоє знають понад десять років, чи тобі, з яким Мілена зустрічається заледве місяць?
— Мілена повірить мені, — сказав він із переконанням, яке звучало абсолютно фальшиво. — Я її хлопець, вона закохана в мене, у мене є те, що їй потрібно.
— Ні, ти не маєш нічого, що потрібно Мілені. Анічогісінько. Ти остання людина, яка їй потрібна.
Якоб усміхнувся й помахав Генріку й Мілені. Я обернулася й побачила, що вони вже близько, лише пару сотень метрів. Ми стояли пліч-о-пліч, чекаючи на них.
— Ти не знаєш її, — сказав Якоб, не дивлячись на мене. Я теж на нього не дивилася. Мілена зупинилася, і Генрік пішов попереду. Можливо, вона збиралася сфотографуватися. — Наскільки ви з нею взагалі близькі?
— Я знаю її значно краще за тебе, Якобе.
— Вона повірить мені й зробить усе, що я скажу. Побачиш. — Голос його звучав нервово, хоч Якоб і намагався розмовляти впевнено.
Я посміхнулася й покликала Генріка:
— Привіт!
— Привіт, — стомлено відповів він. Ми обійняли одне одного й обмінялися короткими поцілунками. Шия й потилиця Генріка були мокрими від поту.
— Довгенько ж ви йшли, — сказала я.