— Ох, це було нелегко. Ми зробили привал та відпочивали цілу вічність.
Якоб пішов назустріч Мілені, розкривши своїй дівчині обійми. Він міцно притулив її до себе:
— Важко тобі було, серденько?
Вони поцілувалися пристрасніше, ніж ми з Генріком.
— Та трошки, — видихнула вона.
— Ви довго чекали? — запитав мене Генрік.
— Я не знаю напевно, можливо, з годину. — Я намагалася, щоб мій тон залишався максимально нейтральним. — Я приготую каву.
Якоб досі обіймав Мілену і дивився на неї згори вниз із теплом і любов’ю. Якоб, який нещодавно витратив чимало часу, намагаючись переконати мене, що ми споріднені душі, які повинні провести решту життя разом.
Я зневажала його. Насправді я навіть думаю, що я ненавиділа його в той момент.
Інтерв’ю з Анною Самуельссон, ІН 880216-3382, 18 вересня 2019 р., лікарня Єлліваре, провів детектив-інспектор Андерс Сухонен
— То котра це була година? Приблизно?
— Я думаю, це було близько четвертої, може пів на п’яту.
— Гм.
— Перед тим, як вирушити, ми випили по кухлю кави. Атмосфера була… досить погана.
— Продовжуйте.
— Генрік незабаром зрозумів, що щось трапилося. Він бачив це на моєму обличчі, але водночас Якоб удавав, що він у дуже гарному гуморі, усміхався, сміявся й багато говорив. Він продовжував обіймати Мілену, але й вона не дурна — вона також могла зрозуміти, дивлячись на мене, що щось пішло не на добре. І я думаю, що вона була свідома того, що поведінка Якоба була просто грою на публіку.
— Зрозуміло.
— Тож перед тим, як ми рушили далі, вона запитала мене, як я почуваюсь.
— І що ви відповіли?
— Я відповіла, що зо мною все гаразд, що, можливо, я трохи заслабла, бо пила замало води. Чи щось таке — точно не пам’ятаю.
— Гм.
— І ще той Якоб безперестанно був поруч зо мною — і вдень, і ввечері.
— Он як?
— Він боявся хоч на секунду залишити мене наодинці з Генріком або Міленою.
— Позаяк він думав, що ви розкажете їм, як він поводився?
— Так. І опікав мене він дуже обачно — я не думаю, що Генрік чи Мілена помітили. Але мені це було дуже неприємно.
— Воно-то й правда.
— Коли ми вирушали в дорогу, я, звісно, була поряд із Генріком і Міленою. І Якобу також довелося залишитися з нами, тому ми вчотирьох провели разом решту дня. Ми йшли ще кілька годин і спустилися в наступну долину.
Мовчання.
— А я… Я продовжувала думати, як мені дати цьому раду. Чи варто мені комусь розповідати, і якщо так, то кому — тільки Генріку чи Мілені теж. Чи варто мені повернутися, чи я зможу постійно вдавати, що нічого не сталося.
— Вам було над чим подумати.
— Саме так.
Мовчання.
— Я досить швидко дійшла висновку, що не можу йти далі. Іти поруч із Якобом було надто незручно. Коли я його бачила, то почувалася майже фізично хворою. Плюс ми саме зараз мали входити до Сарека. Він величезний, майже такий же великий, як Готланд, і там є лише одненький телефонний автомат екстреної допомоги, що розташований просто посеред парку. Там можна тижнями не зустріти жодної людини. Невже я справді хотіла вирушити в цю пустелю з кимось таким неадекватним, як він? Я вирішила, що це може бути більш ніж неприємним. Це може бути небезпечним.
— Гм.
— Тож я поклала собі, що наступного ранку я скажу, що почуваюся погано, що підхопила застуду, і мені потрібно повернутися до Сталолуокти. І тоді, звичайно, Генрік пішов би зо мною.
— Авжеж.
— І я подумала, що це може навіть не викликати підозри у Мілени, позаяк вона вже запитала, як я почуваюся, і я сказала їй, що, ймовірно, мало пила й трохи зневодилася, тож вона могла подумати, що «ось чому вона має такий дивний вигляд». Принаймні, я на це сподівалася.
— Я розумію. Отже, ви вирішили нічого їй не говорити про себе та Якоба?
— Саме так. Можливо, я була боягузкою, але я мала намір усе їй розказати, коли ми повернемося до Стокгольма. Тоді ж я просто хотіла якнайшвидше та без проблем завершити цю подорож. Я також не мала наміру щось розповідати Генріку, поки ми не розстанемося з Якобом. Не було сенсу. Тож доки ми знайшли місце для ночівлі, я прийняла остаточне рішення та була ним задоволена.
— Але все пішло не за планом?
— Атож. Того вечора все… загострилося.
— Що сталося?
Мовчання.
— Анно?
— Я не знаю, чи я годна….
— Зморилися?
— Так.
— Коли так, ми на певний час зупинимося. Відпочивайте.