Розділ 21
Ми не дійшли до долішньої частини Сарвесваґґе. Натомість ми знайшли невелике плато на підйомі гори, де отаборилися на ніч. Ми йшли ще кілька годин після того, як допили каву, і зараз вечоріло. Сонце вже не світило на нас, і м’яке осіннє тепло дня швидко змінилося холодом. Проте засніжена вершина Рійддатьякки, найближчої гори на сході, досі була окутана сонячним світлом, сяючи, як золото. Уся долина палала барвами осені.
Мене оточувала вся ця фантастична природна краса, але я не могла нею насолоджуватися. Коли я згадую ці образи зараз, я розумію, що вони завжди будуть пов’язані з емоціями, які я відчувала в цьому поході: гнів, хвилювання, тривога, нетерпіння. Я вирішила не гарячкувати та залишитися з нашими супутниками до наступного ранку. З іншого боку, мені нетерпеливилося якомога швидше втекти від Якоба.
Одним з аспектів, про який я не могла не думати, була моя відповідальність перед Міленою. Якщо я вважаю, що йти до Сарека з Якобом надто небезпечно, то чи не варто мені спробувати переконати свою подругу повернутися разом зо мною? Але ж, звісно, я не могла їй такого запропонувати, не розказавши, що сталося, тож Якоб аж зараз би дізнався про це. Я боялася, що могло його спровокувати, і хто міг передбачити, як він відреагує? Я також відчувала, що в Мілени було менше причин боятися Якоба, ніж у Генріка та в мене. Вона була покірною, дозволяла йому диктувати, що робити, тому я вважала, що ризик того, що він втратить самовладання чи розсудливість і зробить щось справді дурне, коли вони залишаться наодинці, був мінімальним.
Ну й окрім того Мілена була дорослою жінкою, і саме вона воліла ігнорувати всі попереджувальні знаки, коли йшлося про Якоба, тому їй доведеться взяти відповідальність на себе.
Ми з Генріком вибрали місце й почали ставити намет. Напередодні ввечері Якоб і Мілена почали зводити свій намет першими. Відтак ми вибрали місце достатньо далеко для того, щоб мати змогу спокійно поговорити і нас не почули. Нам хотілося трохи особистого простору після довгого насиченого дня, проведеного в компанії одне одного. Однак сьогодні ввечері Якоб зачекав, доки ми перші почнемо ставити намет, а потім вибрав своє місце поруч із нами. Намети стояли завдальшки метр один від одного. Це було майже комічно: відкривався нескінченний краєвид, у кожному напрямку не було видно жодної душі, а ці два намети були стиснуті разом на одному маленькому плато, ніби в кемпінгу на острові Еланд у середині літа.
Генрік виявив, що всі речі в його рюкзаку досі вологі, а деякі й геть мокрі. Розкидувати їх сушитися на землі зараз, коли сонячне тепло зникло, анітрохи не мало сенсу. На нас чекала холодна ніч.
Поставивши намет, розклавши надувні ліжка та спальні мішки, ми заповзли й полежали трохи, обнявши одне одного. Генрік пильно подивився мені в очі й запитав:
— Щось сталося?
Я заспокійливо похитала головою й вже збиралася відповісти, коли ми почули кроки ззовні, а потім голос Якоба.
— Привіт, народ!
— Привіт, — сказав Генрік, напівпідводячись. Почувся знайомий звук змійки, і Якоб просунув голову в щілину, широко посміхаючись.
— Здається, що у вас тут затишно.
— Так. Не можу поскаржитися.
— Нам не дуже пощастило з кілочками, — вів далі Якоб. — Просто під землею лежить якийсь твердий камінь, тому ми не змогли їх вбити, як належить. Якщо ви почуєте, як хтось тут возиться, це буду я.
— То чому б вам не спробувати поставити намет в іншому місці, — запропонувала я. — Подалі.
— Ні, тут гарно й рівно, тож я думаю, що ми залишимося на місці, — весело сказав Якоб. — Я пропоную повечеряти через пів години чи близько того, ви як?
— Чудово, — сказав Генрік, позіхаючи.
— Домовилися. — Якоб відійшов і застебнув змійку позаду. Ми чули, як він почав бавитися кілками. Судячи з шуму, проблема була виключно з нашого боку. Здавалося, ніби Якоб весь час був просто за стінкою нашого намету. Ми з Генріком перезирнулися. Я бачила, що поведінка Якоба викликала в Генріка підозри, які неминуче зміцнили його відчуття, що між нами під час переходу щось мало статися.
— Я розповім тобі завтра, — прошепотіла я. — Все добре. Не думай про це більше. — Я поцілувала його, але він не відповів. І здавався ще стурбованішим.
Настала черга Мілени та Якоба готувати їжу, і трохи пізніше Мілена покликала нас, щоби повідомити, що вечеря готова. Вона розігріла курячий суп, куди додала трохи вермішелі для калорійності. Це вийшло смачно, ще й на десерт Якоб поділився плиткою шоколаду. Однак невимушеної атмосфери, як під час обіду, вже не було. Ні Генрік, ні я не хотіли розмовляти, і Мілена теж мовчала, дивуючись, що з нами не так. Якоб був єдиним, хто говорив, балакаючи з вимушеною втіхою. Я не могла не захоплюватися його наполегливістю — ще до того, як Генрік і Мілена наздогнали нас, він поклав собі зберегти вигляд весельчака, і вперто дотримувався цього рішення. На жаль, його поведінка мала дедалі дивніший вигляд, оскільки всі ми були дуже пригнічені.