Згодом Мілена не витримала такої атмосфери. Вона запропонувала нам пограти в МІГ — так звану «Мобільну інтелектуальну гру». Ця гра містила питання та відповіді і була дещо схожа на Trivial Pursuit, але з колодою карт. Колись у походах ми так грали чи не щовечора, і, безперечно, вона сподівалася, що це покращить настрій мені та Генріку. Мені це підходило. Проте сама я втомилася й не мала бажання залишатися в компанії Якоба довше, ніж потрібно. Я також побачила можливість підготувати ґрунт до своєї історії про хворобу, яку я збиралася розповісти наступного ранку.
— Ви, будь ласка, продовжуйте, але без мене. Я втомилася і почуваюся не надто добре.
Мілена була стурбована:
— Ти недужаєш?
— Не знаю — можливо. Я почуваюся скутою.
Якоб пильно подивився на мене, але нічого не сказав. Можливо, він здогадувався, до чого я веду. Я провадила далі:
— Я піду вже спати, побачимо, як я почуватимуся вранці. На добраніч.
— На добраніч, — відповіла Мілена.
Я нахилилася й поцілувала Генріка, а потім пішла до намету.
— На добраніч, сподіваюся, тобі скоро стане краще, — сказав Якоб. Я собі йшла.
— Ви обоє недужі, чи не так? — спитала Мілена.
— Ні, зо мною все гаразд, — відповів Генрік.
— Я не знаю, що це за лайно, — у голосі Якоба звучала роздратованість. — Це щось на штиб «Уно» чи як?
Я зрозуміла, що то Мілена дістала свої картки.
— Ні, це питання й відповіді. Ти скоро все зрозумієш — це дуже просто.
— Я краще принесу віскі.
Я взяла свій рушник і несесер із туалетним начинням і попрямувала до струмка, що дзюрчав на схилі гори неподалік. Це не був бурхливий потік, що врізався в скелі, але він мав пристойну глибину, а вода була прозорою та крижаною. Я зняла чоботи й шкарпетки, вимила ноги, і холод знову стиснув мої щиколотки, як лещата. Потім я зняла светр і бризнула водою на обличчя та під пахви, від чого відчуття стали набагато свіжішими і яскравішими. Я дивилася на Сарвесаґґе, чистячи зуби. Тепер, коли я була далеко від наметів та інших людей, я могла оцінити велич природи. Ця приголомшливо красива долина була тут тисячі років, в усі пори року, у будь-яку погоду. Іноді якась людина проходила повз і насолоджувалася видовищем, але долина й далі була тут і була майже така сама, як і тоді, коли мене й на світі не було. Ця думка викликала в мене дивне відчуття спокою.
Я повернулася до намету, залізла всередину й застібнула змійку. Я довго вмощувалася в своєму спальному мішку, потім лягла, прислухаючись до голосів інших, що грали в МІГ.
— Як звали жінку, яка танцювала з бананами й отримала звання кавалера ордена Почесного легіону за внесок у французький рух опору?
— Еее… Джозефін Бейкер.
— Молодець! Генрік знає більше, ніж будь-хто.
— Скільки я отримав раніше? П’ять балів?
— Так.
— Моя черга прочитати запитання. Ти будеш кидати?
— Що?
— Тобі потрібно кинути кубик, Якобе.
— Ясно.
— Червоний або синій. І шанс на МІГ.
— Я візьму синій. Але я не розумію іншого — який шанс на МІГ?
— Якщо ти даси правильну відповідь, то маєш поставити галочку цього кольору. Перемагає той, хто першим збере всі кольори.
— Гаразд. Читай.
— Скільки всього ліній довготи: 24, 180 чи 360?
— Скільки ліній довготи?
— Так. 24, 180 або 360.
— Е-е. Звідки я, трясця, маю знати? Мені доведеться припустити.
— Назви один із трьох варіантів.
— Раз так, я скажу… Господи, це важко… 24.
— Вибачай, але це неправильно. 360.
— Триста шістдесят бісових ліній?
— Саме так.
— Я б ніколи про це не здогадався. Це важко.
— Твоя черга кидати.
Я почула хрипкий звук і припустила, що то хруснув суглоб Якоба.
— Хтось хоче віскі?
— Так, дякую.
— Ні, дякую.
— Кохана, якщо ми збираємося бути разом, тобі доведеться навчитися цінувати чудовий димний віскі. Спробуй.
— Тоді лише краплю.
Голоси змішувалися, коли я задрімала. Я почувалася втомленою, спокійною і задоволеною своїм рішенням перервати вранці похід. Останнє, що я почула, були слова Генріка: