— Зо мною все гаразд. — Він був явно приголомшений, але, здавалося, не поранився.
Мілена не могла стримати сліз:
— Мені шкода. Мені дуже шкода.
— Не ти маєш вибачатися, — сказала я. — То він божевільний.
Мілена пішла геть від намету, але не в тому напрямку, що й Якоб.
Ми з Генріком деякий час сиділи біля нашого намету, наводячи лад у думках. Мілени та Генріка не було й знаку. Через деякий час усе тіло Генріка почало тремтіти — він тремтів, наче страждав від приниження. Я запропонувала зайти всередину й забратися в спальники, щоб він зігрівся, але він хотів поговорити.
Я розповіла йому про те, що сталося раніше — мовчати про це зараз не було сенсу. Він слухав і хитав головою, потім повторив слова, які я сказала Мілені.
— Він божевільний. Він божевільний.
Я обняла його, потерла йому спину, щоб зігріти. Він досі тремтів.
— Ми повинні вернутися додому, — сказала я.
Генрік одразу кивнув:
— Авжеж.
Отож було прийнято рішення. І більше нам не було що сказати одне одному.
Ми зайшли всередину й забралися в наші спальні мішки, але не застебнули їх, а підкотилися одне до одного й обійнялися. Я не могла не хвилюватися: що, якби Якоб кинувся вночі до намету й почав орудувати своїм льодорубом? Я пригадала, що Томас Квік зізнався у вбивстві двох голландських туристів десь у вісімдесятих, розповідаючи, що вбив їх саме так, хоча згодом його зізнання виявилося фальшивим.
Я почула кроки ззовні й негайно підвелася на лікоть, мої нерви були натягнуті. Генрік звів брови, але не мав вигляд наляканого. Здавалося, там були і Якоб, і Мілена.
— Гей! — Голос Якоба був глухим і рівним, тихішим, ніж зазвичай. — Ви не спите?
Ми з Генріком перезирнулися:
— Ні.
Якоб прочистив горло.
— Я перепрошую. За те, що відбулося раніше. — Він зробив досить довгу паузу, щоб хтось із нас сказав йому, що все гаразд, але ми лежали тихо, як миші. Зрештою він продовжив: — Я не витримав. Мені не слід було пити стільки віскі. Вибачте.
Тиша. Я уявила, як вони стоять у темряві й чекають на нашу відповідь. Я була абсолютно впевнена, що то Мілена вмовила його вибачитися. Приглушений голос, стриманість свідчили, що це була не його ідея. Можливо, вона все-таки мала на нього якийсь вплив, а може, він зрозумів, що вибачення — це єдиний спосіб не дати нам втекти найближчим же ранком.
Однаково ми нічого не сказали. Порив вітру підхопив брезент намету. Ми чули, як хтось переминається з ноги на ногу.
— Усе гаразд, — нарешті сказала я, але з мого тону ясно можна було зрозуміти, що я так не думаю.
— На добраніч, — сказала Мілена втомлено й засмучено. Я не могла не пожаліти її. Вона була такою хорошою подругою — вона заслуговувала набагато кращого, ніж це.
— Так, гарних снів, — відповіла я дещо тепліше.
Через кілька хвилин ми почули, як вони залазять у свій намет. Ми з Генріком перезирнулися, і я мовчки похитала головою, перш ніж застібнути спальний мішок. Незабаром я провалилася в неспокійний сон.
Мене розбудили звуки з іншого намету. Спочатку я не могла втямити, що це було, але потім я зрозуміла, що це була Мілена, яка ридала й скиглила. Я також чула ритмічні стукіт, шелест брезенту, стогін і рохкання.
Вони займалися сексом.
Я сіла й прислухалася. Генрік спав.
Так, вони займалися сексом, але це радше нагадувало зґвалтування. Звуки, які видавала Мілена, були приглушені, наче Якоб затиснув їй рот рукою. І це були звуки болю, а не задоволення. Вона кричала й верещала через його руку, благаючи й ридаючи. Якоб, здавалося, поводився дедалі жорстокіше.
«Ти довбане чудовисько», — подумала я.
Я розбудила Генріка. Здавалося, він теж перебував у якомусь режимі підсвідомого захисту, тому що відразу сів, озирнувся довкола й хрипко прошепотів:
— Що? Щось не так?
— Слухай, — прошепотіла я у відповідь.
Ми обоє сиділи, затамувавши подих. Я все ще чула, як Якоб рохкає і стогне, але ридання Мілени зменшилося до ледь чутного стогону. Генрік кинув на мене запитливий погляд.
— Почекай.
Небавом у сусідньому наметі все вщухло.
— До того, як я розбудила тебе… Були такі звуки, наче вона плакала й кричала, але він їй затискав рота.
Ми ще деякий час слухали. Після короткої тиші ми почули шелест тканини, блискавка відкрилася, хтось вийшов із намету й пішов геть. Я не була впевнена, але подумала, що це пішов Якоб.
— Мілено? — гукнула я тихим голосом. Ніхто не відповів.
Я спробувала ще раз, цього разу трохи голосніше: