Генрік знову не сказав ані слова. Він зосередився на перемішуванні заправки. Я нарізала свіжу тріску акуратними маленькими шматочками й зрештою подивилася на нього.
— Тобі так не здається? Генріку?
— Гаразд, — зрештою сказав він. Його голос звучав втомлено.
Я глянула на годинник на мікрохвильовці. Зовсім скоро мали бути наші гості. Плита подала звуковий сигнал, ніби щоб ми зрозуміли, що картопля готова. Генрік зсунув каструлю з конфорки, і та помаранчево світилася над керамічною плитою.
Ніхто з нас більше не прохопився ні словом, аж поки через кілька хвилин не подзвонили у двері. Було відчуття, ніби гості, які прийшли, рятували нас одне від одного.
— Як ви почуваєтеся сьогодні?
— Гаразд.
— Як ви спали?
— Не дуже добре.
— Вам боліло?
— Гм.
— І зараз?
— Не болить, але я втомлена.
— Я можу це зрозуміти. Ми трохи поговоримо, Анно, і як тільки ви відчуєте, що це забагато, скажіть мені. Гаразд?
— Гм.
— Я просто хочу перевірити, чи правильно я зрозумів: ви з Генріком Люнґманом заручені?
— Саме так.
— А Мілена Танкович і Якоб Тессін — вони теж пара?
— Так.
— А звідки ви всі знаєте одне одного?
— Ми з Міленою подруги ще з університету. Ми обидві вивчали право в Уппсалі. Мілена також знає Генріка з Уппсали — він був викладачем юридичного факультету.
— Отже, ви троє знайомі вже давно.
— Так. І ми щороку проводили тиждень у горах протягом дуже багатьох років.
— Куди ви їздили?
— У звичайні туристичні місця. Ємтландський трикутник. Ходили стежкою Кунгследен з Абіско до підніжжя гори Кебнекайсе. Були колись у Норвегії. Богаф’єлль.
— Ви зупинялися в туристичних будиночках?
— Зазвичай так, але ми завжди брали намети, щоб можна було провести кілька ночей просто на горі.
— Я розумію. Я тому й питаю, адже Сарек трохи суворіша місцина — як ви й виявили. А у вересні… у вересні погода взагалі може бути дуже поганою.
— Ми завжди їдемо в липні, але я все літо працювала, тому й довелося відкласти на вересень.
— Ясно.
— І ми не планували їхати в Сарек. Ми збиралися знов прямувати стежкою Кунгследен з Абіско до гори Кебнекайсе.
— Але чомусь передумали?
— Це була ідея Якоба.
Розділ 4
Сімон відкинувся на спинку крісла, простягнув довгі ноги під столом й одним духом спорожнив келих.
— А ви коли збираєтеся одружуватися? — запитав він брутальним тоном, не дивлячись ні на мене, ні на Генріка. Всі засміялися. Ми щойно говорили про спільних друзів, які збиралися одружитися дещо пізніше восени. Нас усіх запросили на весілля.
Генрік усміхнувся й жартівливо скривився, ніби запитання було дуже болючим.
— Сьогодні чудова погода, чи не так? — невимушено сказав він, беручи пляшку вина. — Кому ще долити?
Усі засміялися ще голосніше. Генрікова клоунада спрацювала. Ніхто не міг повірити, що це дійсно дуже делікатне для нас питання, якщо він міг так легко та просто жартувати із цього приводу.
— Терплячість — ключ до щастя, і все таке інше, — додала я з усмішкою.
— Бла-бла-бла, — сказав Сімон, і я зрозуміла, що він був п’яніший, ніж зазвичай.
Він був співвласником юридичної контори, де я працювала, і ми разом кілька разів брали участь у запливі між островами від Сандхамна до Уто. Його дружина Йеннефер, яка керувала відділом зв’язків із громадськістю в компанії, зареєстрованій на фондовому ринку, кинула на нього запитливий погляд. Очевидно, вона зробила той самий висновок, що й я.
— Генріку? — провадив далі Сімон. — Ти з тих, хто полюбляє тягнути кота за хвіст? Як ти думаєш, невже ти зможеш знайти когось кращого за Анну?
— Сімоне, — сказала Йеннефер.
— Що?
— Та заспокойся.
— Абсолютно без проблем, я заспокоюся. Іноді нам усім потрібно заспокоїтися, але, з іншого боку, іноді нам потрібно прискоритися. Особливо, якщо, наприклад (я говорю тут гіпотетично, достоту гіпотетично), тож якщо, наприклад, ви заручені вже кілька десятиліть і…
Наші голоси — мій, Йеннефер, Еріки та Улофа злився в єдиний хор протесту, який, врешті, заглушив голос Сімона. Генрік дивився на стіл. Він і далі посміхався, але очі його були холодними.