— Мілено?
— Так? — Здавалося, вона говорила здалеку. її голос здавався дивно розсіяним.
— Усе гаразд?
— Так. Усе добре.
— Ти впевнена?
— Авжеж. На добраніч.
Коли я прокинулась, по наметі обережно стукали маленькі краплі дощу. Мені було тепло й сухо в спальному мішку, але відкритим обличчям я відчувала вологе й холодне повітря. Уже світало. Генрік ще спав. Я переживала через те, як він провів ніч. Його білизна та спальний мішок мабуть ще не висохли належним чином після того, як він упав у річку.
Я вилізла надвір. Небо було захмарене, сірий ковпак, який тиснув на нас у Галліварі, повернувся, вершини гір, що оточували нас, були приховані хмарами. Йшов дощ, і температура впала на кілька градусів. Я затремтіла й полізла назад у намет, щоб дістати водонепроникний одяг. Наші черевики та заплічники були в палатці та були захищені від дощу, але вогкість поповзла по землі, і все здавалося вологим.
З одного боку, я почувалася спокійною, а з іншого — турбувалася. Питання про те, чи варто нам їхати в гори з Якобом, не давало мені спокою відтоді, як Мілена вперше це запропонувала, і тепер воно розв’язано раз і назавжди. Генрік і я збиралися повернутися. Це було на добре.
Мене непокоїла Мілена. Поки я лежала й обдумувала все вночі, я дійшла висновку, що зобов’язана спробувати
переконати її піти з нами. Проте я не була впевнена, що мені це вдасться.
Я розбудила Генріка своїм порпанням у заплічнику — почула, як він заворочався.
— Доброго ранку, — тихо сказала я. — Як ти спав?
— Не дуже добре. Дощ?
— Так. Я приготую сніданок, а потім поговорю з Міленою, щойно вона прокинеться.
— Гаразд.
Я пішла й принесла води, потім ми поставили піч і почали мовчки готувати сніданок. Невдовзі синє вогняне кільце печі заспокійливо зашипіло.
Коли світить сонце, у горах легко готувати їсти. Можна розкласти продукти просто на землі або на простирадлі, і все буде відразу доступно, готувати можна швидко.
Коли йде дощ, намагаєшся якомога більше триматися під навісом. Доводиться стояти на колінах у наметі, порпаючись у заплічнику, і той порядок, який ти весь похід намагалася підтримувати в рюкзаку, зникає за лічені секунди. А ще ж і холод. Щойно ти скинеш рукавички, щоб дістати сірник із коробки, пальці миттєво дерев’яніють.
Мабуть, ми наробили достатньо гамору, щоб розбудити когось в іншому наметі — я почула ворушіння.
«Хоч би Мілена прокинулася першою!» — подумала я.
Я чула, як хтось порпався в рюкзаку. Хтось натягнув чоботи. Розстебнув змійку.
— Боже, як холодно, — сказала Мілена, виходячи, стискаючи водонепроникний одяг. Я з полегшенням кивнула, побачивши її.
— Ми готуємо кашу на всіх. Але… мені потрібно з тобою поговорити.
Вона виглядала збентеженою, але пішла за мною до маленького струмка. Зважаючи на поведінку Якоба минулого дня, я розуміла, що він не залишить нас наодинці, коли прокинеться. Мені довелося швидко й чітко донести свою точку зору.
Мені також спало на думку, що дзюрчання струмка допоможе заглушити наші голоси.
Перш ніж Мілена встигла натягнути анорак, я помітила червоні плями навколо її шиї.
Вони були схожі на сліди удушення.
«Ти довбане чудовисько», — знов подумала я.
— Річ у тому, — повела я, коли зупинилася й обернулася. Мілена теж зупинилася з настороженим виразом обличчя. Звичайно, вона зрозуміла, що те, що я збиралася сказати, мало стосунок до вчорашньої сварки.
— Ми з Генріком вирішили перервати похід. Ми збираємося повернутися до Сталолуокти. — Мілена дивилася на Сарвесваґґе, долину, яка вчора простягалася на багато кілометрів перед нами. Тепер вона зникла в сірій імлі мряки. Вона стояла мовчки, дозволяючи моїм словам проникнути в середину її свідомості. Я бачила, що вона не очікувала цього. Зрештою вона просто сказала:
— Ясно. — її голос звучав тонко, крихко, сумно.
— Нас не тішить перспектива й далі проводити час із Якобом. Після того бешкету, який він улаштував вчора ввечері.
— Але… — тепер у її голосі прозвучала запитальна нотка.
— Після того, як він напав на Генріка. І він жахливо поводився з тобою.
— Так, але. — Мілена замовкла, шукаючи потрібні слова. — Я маю на увазі, що саме так усе й було, але ж він вибачився.
— Мілено, він вдарив Генріка.
Вона дивилася в землю. «Що в біса відбувається?», — питала себе я.
— Мілено?
— Я не виправдовую те, що зробив Якоб, але… Я просто…
— Що?
— Наскільки я могла бачити, він насправді не торкався Генріка. Так, він розізлився й підійшов…