Я вибухнула люттю і не дала їй договорити:
— Таж він штовхнув його. Якоб штовхнув Генріка!
— Я думаю, ти просто не побачила, що Генрік сам спіткнувся й впав на спину, але, можливо, це насправді не має анінайменшої ваги.
Я знову обірвала її — просто не втрималася.
— Мілено, Якоб штовхнув Генріка. Ось що сталося. Він вдався до фізичного насильства. Я здивована, що ви захищаєш його.
— Я не захищаю, але… Робіть, що завгодно. — Вона глибоко вдихнула, і ми трохи постояли мовчки. Ми обидві були мокрі та змерзлі, голодні, бо ще не поснідали, а тепер ще й посперечалися. Чому ми вирушили в Сарек? Чому ми не дотримувалися свого початкового плану й не поїхали втрьох — лише я, Мілена та Генрік, не поїхали в Абіско, де ходили б від одного туристського будиночка до іншого, як ми ходили багато років?
— Ми з Генріком хочемо, щоб ти пішла з нами.
— Ні, я залишусь із Якобом, — миттєво відповіла Мілена. її голос трохи тремтів, ніби в неї були сльози на краєчку, але я бачила, що вона була радше сердита, ніж засмучена. Раніше я дуже рідко бачила, як вона сердиться, але зараз не можна було помилитися щодо її почуттів.
— Але…
— І я думаю, що ти робиш із мухи слона щодо того, що сталося вчора. — Тепер вона говорила швидко, слова вилітали з її рота, немов автоматна черга. — Якоб втратив самовладання, коли ми грали в гру — до речі, так само, як і ти багато разів. Коли ми з тобою грали в карти або Trivial Pursuit — багато-багато разів. І Якоб вибачився — а я не пам’ятаю, щоб ти коли-небудь при цьому вибачалася.
— Почекай. — Це все, що я встигла сказати перед тим, як Мілена продовжила.
— Він повівся, як повний бевзь, але він вибачився. І він не штовхав Генріка. Він насправді не штовхав.
— Гаразд. — Я намагалася зібратися з думками, потягнути час. Те, що Мілена наполягала на тому, що Якоб не штовхнув Генріка, мене розлютило. Вони, мабуть, обговорювали це вдвох вчора ввечері, Якоб, певно, все заперечував, змушуючи Мілену сумніватися в тому, що вона бачила на власні очі, схиляючи її на свій бік. Однак суперечки про це просто зараз ні до чого не приведуть. Я глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій.
Настав час викласти всі свої карти на стіл.
Краєм ока я побачила, як Якоб виповзає з намету. Мій пульс прискорився, а в животі все перевернулося.
— Це ще не все, — сказала я.
— Та ну?
— Я не знаю, чи ти помітила атмосферу ніЯкобості, коли ви з Генріком учора наздогнали нас із Якобом.
— Та начебто ні, — Мілена мала геть спантеличений вигляд.
Біля намету Якоб підвівся й одягнув анорак. За його поставою було видно, що йому холодно. Він побачив, як Генрік готує сніданок, і хоча я була за тридцять метрів від нього, я могла точно зрозуміти, яка саме думка миттєво спалахнула в нього в голові. Де Мілена та Анна? Його тіло напружилося, він озирнувся. Йому знадобилася лише секунда, щоби помітити нас.
Він нагадав мені собаку, німецьку вівчарку — очі вперті в певну точку, вуха нашорошені, тіло нерухоме.
Мені бракувало часу.
Мілена стояла спиною до наметів і не бачила Якоба. Я глибоко вдихнула.
— Він залицявся до мене. Якоб залицявся до мене. — Мілена не прохопилася ані словом. Вона дивилася в землю.
Якоб почав швидко крокувати до нас.
— Ти знаєш, я б ніколи не вигадала щось подібне, Мілено. Ти знаєш мене досить довго.
— Добрий ранок! — весело вигукнув Якоб. Мілена обернулася й подивилася на нього, але нічого не сказала.
— І я чула, як ви возилися в наметі вчора ввечері, як ти плакала, — тихо продовжувала я. Я вже не мала часу й перейшла на швидкий шепіт. — Я бачу сліди на твоїй шиї. Будь ласка, прошу тебе, ходімо з нами.
Мілена витріщилася на мене з таким виразом, який мені було важко зрозуміти. У її очах був і гнів, і смуток, і ще щось, чого я не могла точно визначити. Невже це було презирство?
За секунду Якоб був біля нас.
— Привіт, люба. — Він обійняв її за плечі й поцілував, точніше притиснувся до неї губами. Вона жодним чином не відповіла на ці ласкаві жести. Проте він не прибрав руку, а навпаки став сильніше притискати Мілену до себе. Мені він подарував фальшиву посмішку.
— Добре спала, Анно?
— Авжеж.
Запала тиша, а потім Мілена сказала:
— Генрік і Анна не йдуть з нами далі.
Вона розвернулася й пішла назад до наметів, залишивши Якоба та мене дивитись одне на одного.