Коли стосунки закінчуються, ти розумієш, чи багато вони насправді важать. Тепер я бачила, що моє спілкування з Міленою здебільшого ґрунтувалося на звичці. Можливо, також мала місце ностальгія — щоразу, коли ми зустрічалися, ми певною мірою переживали наші студентські часи, у чомусь ставали такими, якими були раніше, повертаючись до простішого, безтурботнішого існування. Але скільки в нас насправді залишалося спільного?
«Від неї залежатиме, чи будемо ми бачитися далі, чи все скінчилося», — похмуро подумала я.
Я озирнулася й побачила, що я далеко попереду Генріка. Я зупинилася і зачекала на нього. Принаймні швидкий підйом зігрів мене. Далеко внизу крізь туман я бачила плато, де ми отаборилися. Якоб, Мілена та їхній намет зникли.
Генрік наздогнав мене. Він уже мав виснажений вигляд і зупинився, щоби перевести подих.
— Як ти почуваєшся? — запитала я.
— Якось важко, — вичавив із себе він, знімаючи з плеча заплічник і плюхнувшись на камінь. — Здається, я ніяк не можу зігрітися, хоча весь упрів.
— Витримаєш ще трохи, до сніжника? Тоді ми можемо зупинитися на каву.
— Гаразд. Мені просто потрібно перепочити тут хвилину чи дві.
Ми залишилися на місці під проливним дощем. Здавалося, що температура сьогодні впала. Зараз ми майже не бачили ні гір, ні долини — дощ закрив усе це завісою.
Яке це негостинне місце.
Тепер наш пункт призначення — перетин Сарека — змінився, а я не могла звідси швидко забратися. Немов я мала відповісти за те, що порушила якесь магічне закляття. Як же мені хотілося повернутися в Сталолуокту, зняти туристський будиночок, відвідати сауну, поспати в ліжку, відчути тепло й сухість. Якщо достатньо швидко йти, ми могли б дістатися Сталолукти просто завтра, лише раз заночувавши в дорозі. Але я не була впевнена, що Генрік готовий до цього, мене дуже непокоїв його втомлений вигляд.
Я дуже хотіла йти далі. Я трошки зігрілася, поки йшла, але зараз під холодним дощем від того тепла не залишилося й знаку, і я знову почала відчувати себе задерев’янілою і промерзлою до кісток. Генрік мав рацію: у таку погоду ніколи не зігрієшся, як належить. Однак різниця між рухом і сидінням або стоянням була величезною.
Нарешті Генрік насилу підвівся на ноги, взяв заплічник, і ми рушили. Я пропустила його вперед і зрівнялася з його темпом. Ми майже не розмовляли — дощ і підйом вплинули на наш настрій.
Ми йшли пів години. Сорок п’ять хвилин. Годину. Трав’янисті схили змінювалися підступними скелями. Генрік послизнувся і ледь втримався на ногах. Краю сніжника ще не було й знаку.
Він зупинився, зробив довгий вдих.
— Я потребую привалу.
— Я думала, ми збираємося дійти до початку снігового поля?
— Я втомився. Ми йшли годину. — Він говорив рішуче, майже роздратовано. Зняв рюкзак.
— Тепер сніжник має бути геть близько, — наважилася сказати я впевненим тоном. — Мабуть, ми не бачимо його через той хребет.
— Я думаю, нам варто поглянути на карту, — пробурмотів Генрік. Він зняв водонепроникний чохол і почав порпатися в рюкзаку, звідки небавом дістав плиту.
— Добре, але ми не можемо збочити, бо весь час йдемо за цим струмком. Він був лівобіч від нас усю дорогу, коли ми йшли вниз, тому ми не можемо заблукати.
— Навіть якщо так, — сказав він, не дивлячись на мене, та став збирати піч.
Акуратно складена карта лежала в нагрудній кишені мого анорака. Я дивилася на неї протягом останньої години вже кілька разів. Тож вийняла її і демонстративно простягнула Генріку.
— Дякую. Можеш піти й принести води?
— Чому б нам просто не перекусити енергетичним батончиком? Нам однаково скоро доведеться зупинитися на обід.
— Ні, я хочу випити гарячого напою. — Він узяв кавник і пішов у напрямку струмка, що дзюрчав неподалік. Його пасивно-агресивний докір спрацював — я поспішила за ним.
— Дай мені — я піду.
Він без жодного слова простягнув мені кавник і повернувся до плити.
Я опустила котелок у крижану воду. Вчора я відчула від цього шок, але сьогодні моя рука вже була така холодна, що я ледве на це реагувала. Я приєдналася до Генріка й поставила котелок на кільце плити, і незабаром Генрік висипав розчинну каву просто в киплячу воду. Ми наповнили кухлі й сіли на камінь. Я обхопила кухоль обома руками, ніби це було пташеня, яке потребує захисту. Мої змерзлі пальці почали відігріватися.
Ми мовчки пили каву — Генрік мав рацію: нам потрібно було зігрітися зсередини. Я почувалася трохи веселіше.