— Мені здається, що дощ вщухає, — сказала я. Мені видавалося, що небо над нами посвітлішало. Генрік не відповів. Він сидів мовчки, попиваючи каву й тупо дивлячись на котелок. Через деякий час він сказав:
— Про що ви з Міленою говорили сьогодні вранці?
— Про що ми говорили?
— Так.
— Але ти знаєш. Я запитала її, чи хоче вона повернутися з нами.
— З боку здавалося, наче ви сперечалися. — Він кинув на мене швидкий погляд, а потім знову звернув увагу на котелок.
— Я б не сказала, що аж сперечалися, але вона намагалася применшити ту галабурду, що сталася вчора. Гаразд, я була роздратована.
— Що ти маєш на увазі під применшенням?
— Ну, вона стверджувала, що Якоб тебе не штовхав. Наприклад.
Я сподівалася, що Генрік мене підтримає — зітхне, застогне або пробурмотить щось на кшталт «неймовірно». Все що завгодно. Я очікувала його підтримки, але замість цього він знову замовк. Він зробив ще один ковток кави й втупився в простір. Тож я вела далі:
— Не тільки це. Мене взагалі вразило її ставлення. Вона сказала, що я часто втрачаю самовладання, коли ми граємо в ігри — ніби це можна порівняти з тим гармидером, який зчинив Якоб! Я маю на увазі, що я, звісно, можу поводитися, як заплішена дурепа, але я ніколи нікого не називала «тупою лахудрою» і нікого не била.
Генрік нахмурився, подивився на мене.
— Тупа лахудра? Коли він це сказав?
— Він це пробурмотів перед тим, як я вийшла з намету.
— Я такого не чув.
— То ти хочеш сказати, що це можна порівняти? Невже я коли-небудь поводилася так, як він вчора?
— Ні, звичайно, ні.
— Я думала, що ми з тобою погодилися, що все це було дуже неприємно.
— Так, погодилися.
— Ти знай казав, що він божевільний.
— Я не захищаю Якоба…
— О, Мілена сказала те ж саме, але ви його саме захищаєте — обоє.
Генрік раптом спалахнув.
— Тож той факт, що я сказав, що не чув, як Якоб сказав ці брудні слова, означає, що я захищаю його? Ти це хочеш сказати?
Я зітхнула:
— Я не знаю, чому ми сперечаємося про цього ідіота. — Мені не хотілося продовжувати суперечку.
— У тебе завжди виходить на одне, Анно. Ти влізаєш у щось, і якщо я не згоден із тобою до останньої дрібниці, це для тебе означає, що я проти тебе, і ти просто правиш своєї, поки я не погоджуся. Ти занадто перебільшено інтерпретуєш мої слова або навіть неправильно інтерпретуєш, і ти стаєш такою… такою до біса агресивною.
Генрік був злий і засмучений. Він підвищив голос, і його щоки почервоніли. Сила його реакції мене здивувала.
— Добре-добре. Вибач.
— Я ненавиджу, коли ти так поводишся.
Нас досі поливав крижаний дощ, ми були мокрі та холодні, і до того, як матимемо дах над головою, нам залишилося пройти не менше сорока кілометрів. А тепер ми ще почали сваритися.
Яке це негостинне місце.
Генрік не сказав, що ненавидить мене, але він ненавидів принаймні один аспект моєї поведінки, а моя поведінка була частиною того, ким я є, тому він ненавидів частину мене. Сильні слова. Він ніколи раніше нічого подібного не говорив.
Ми деякий час мовчали, потім Генрік глибоко вдихнув і продовжив:
— Річ у тім… Перервати похід було абсолютно правильно. Те, що сталося вчора, було абсолютно неприпустимим. Тож ми фактично з тобою на одному боці, але… — Він зітхнув.
— Але що?
— Нічого. То таке… Але насправді він мене не чіпав — Мілена мала слушність… загалом це нічого не важить, він накинувся на мене дуже погрозливо, ніби збирався вдарити мене кулаком, але, мабуть, не встиг, бо я спіткнувся і впав. Якби ні, то, можливо, він би дійсно вдарив мене. Саме так… тож насправді не важить.
Я повільно кивнула. Дощ падав у мій кухоль, охолоджуючи й розбавляючи каву, але я все одно зробила ще один ковток.
Мій гнів не був гарячим і палаючим, він був крижаним, як дощ.
— Що особисто ти маєш на увазі під словами «що сталося вчора»? — запитала я.
— Сварку вчора ввечері.
— І все? Адже вчора також сталося те, що Якоб приставав до мене.
— Я знаю, і це жахливо.
— Ось чому я ставлюся до нього дещо інакше, ніж ти.
— Анно, я розумію, що Якоб хворий на голову. Він навіть може бути психопатом. Я розумію це. — Голос Генріка став м’якшим, і він дивився мені у вічі, коли говорив. Він почав шкодувати про свою позицію.
— Я можу розповісти тобі дещо з того, що він сказав, коли чіплявся до мене.
— Мені шкода, що я щойно накинувся на тебе. Ти маєш повне право злитися. Пробач мені. — Він майже благав.