Ми точно помилилися.
Учорашній сніжник не був льодовиком. Такої тріщини в ньому просто не могло бути.
Генрік наздогнав мене, ще захеканіший.
— Це тріщина? — запитав він. Я радше відчула, ніж побачила, як він дивиться на мене.
— Нам потрібно перевірити карту, — сказала я, намагаючись говорити спокійно й зібрано.
— Таж звісно.
Настала коротка пауза. Генрік переминався з ноги на ногу, дістав пляшку з водою, випив. Він дивився на тріщину, ніби чекав, що я щось зроблю.
— Ти даси мені карту? — спитала я.
Він подивився на мене порожніми очима.
— Отже, карта зникла?
— Атож.
— Як це могло статися?
— Я дала її Генріку, коли ми зупинилися випити кави. Мабуть, він кудись поклав її. Мабуть.
— Розумію.
— Це було… Як я вже розповідала, ми трохи посперечалися, коли пили каву, тож ми обидва були трохи збуджені. Я і в гадці не мала про карту.
— Зрозуміло.
— А Генрік відмовився визнати, що це він загубив її — він наполягав, що повернув її мені. Що було неправдою.
— Отже, ви знову посварилися?
— Та ні. Я подумала, що ми не можемо дозволити собі марнувати сили на обговорення, чия це вина, тому сказала: «Неважливо. Що сталося, те сталося». І вирішила, що спробую спуститися вниз і пошукати її. Зрештою, ми знали, де її бачили востаннє.
— А Генрік залишився там, де був?
— Генрік мав залишитися на місці, так. Він був надто втомлений, щоби пройти зайвий метр.
— Розумію.
— Ще було не дуже пізно. Я думала, що зможу знайти карту, спрямувати нас на правильний маршрут, відтак ми зможемо пройти кілька годин, перш ніж отаборитися на ніч.
— І?
— Це було хибне рішення. Ми мали спуститися назад разом. Але… як то кажуть, я зараз мудра по шкоді.
Розділ 23
Я біжу підтюпцем по снігу за власними слідами легкими, добре зваженими кроками. Я прихопила пляшку води, але заплічник залишила в Генріка. Пульс у мене високий, але не надто, без рюкзака я відчуваю себе спритною і вільною, я багато тренувалася в бігу на витривалість.
Тіло і душа. Моя душа розчарована, тривожна й засмучена через те, що ми помилилися, тому що карта загубилася, тому що Генрік звинувачує в тому мене. Я покладаюся на своє тіло, щоб відновити баланс своєї душі. Сподіваюся, що гормони допоможуть мені.
Ми йшли близько двох годин після того, як пили каву. Навспак із гірки та ще й у власному швидкому темпі, я мала б повернутися до того місця за пів години. Максимум сорок хвилин. Потім година, щоби повернутися до Генріка, не надто напружуючись. І якщо я при цьому зможу знайти карту, то це точно того варте.
Та й чому ж мені не знайти ту карту? Вона точно має бути десь там.
Однак річ не лише в карті. Мені потрібен цей час для себе. Мені потрібно бути подалі від Генріка, щоб відновити рівновагу. Я знаю, що зараз маю бути сильнішою, я маю планувати та йти вперед, я маю допомогти йому знайти енергію, надихнути його. Мені майже ввірвався терпець, коли він звинуватив мене в утраті карти, мені все ж вдалося зберегти спокій, але я була на межі.
Терпіння — це не мій сильний бік. Можливо, нинішній досвід стане для мене важливим.
Я продовжую йти за нашими слідами. Здається, туман порідшав, коли посилився вітер. Можливо, цей вітер розвіє хмари, і сонце вже за годину знову засяє з чистого блакитного неба. Коли повернеться панорамний краєвид, нам буде легко зорієнтуватися та знайти дорогу до перевалу. Сьогодні ввечері ми розтаборимося в Альґґаваґґе та поговоримо про нашу пригоду, про те, як Сарек вискалив свої хижацькі зуби. Ми закладемо фундамент нашої розповіді, майбутньої гарної історії, якою ми зможемо розважити наших друзів за обіднім столом у нашій квартирі холодної осінньої ночі. Еріку і Улофа, Сімона і Йеннефер, Марка і Валле. Ми будемо їсти запіканку з дичини, пити амарон і сміятися, розповідаючи про часи, коли ми з Генріком у Сареку загубили карту й повернули не туди.
Так. Так воно й буде.
Я вже бачу початок сніжника, незабаром я біжу підтюпцем по голій землі, повністю зосереджена на тому, щоб не підвернути на осипі щиколотку. Камені мокрі та слизькі, тому я намагаюся не перестрибувати з одного на інший.
Зараз важче йти за нашим маршрутом, оскільки я не бачу слідів на снігу, які б мене орієнтували, але тут і там я бачу відбиток підошви черевика на плямі бруду, що підтверджує, що я на правильному шляху. І є значки, які я впізнаю — великий камінь тут, клубок підліску, який якимось чином зумів пустити коріння високо на схилі гори. Я весь час чую струмок зліва.