Вітер зараз посилився, і знову пішов сильний дощ. Таке враження, що він просто зупинився, щоб звести дух, зібратися із силами, щоб напасти на мене знову. Він збоку б’є мене по обличчі. Я затягую шнурівку навколо каптура так, що назовні залишився овал від брів до нижньої губи.
Раптом я доходжу до місця, де ми пили каву. Я бачу каміння, на якому ми сиділи, я навіть бачу слабкий слід від пічки на землі. Я з надією дивлюся навколо, переконана в тому, що яскраві кольори та помаранчева окантовка на карті легко дозволять мені побачити її серед усіх природних приглушених відтінків зеленого, коричневого та сірого.
Я швидко розумію, що якщо карти немає, то це, скоріше за все, не те місце, де ми робили привал. Я заглядаю за всі камені, заглядаю в маленькі щілини, де шар землі, моху та трави вкриває осипи. Якщо Генрік поклав її, коли ставив плиту, то вона все ще мала б бути тут, але, звісно, її могло здути, а може, він упустив її біля струмка, коли обполіскував кухоль, перш ніж ми знову вирушили.
Я розширюю зону пошуку, підходжу до струмка й оглядаюся, йду вздовж нього метрів по двадцять у кожний бік. Мій мозок зосереджений на пошуку чогось помаранчевого, блакитно-білого, як коли ви шукаєте шматочок пазла певної форми серед сотень інших. Ходжу дедалі більшими колами, уважно оглядаючи місцевість, але не можу знайти карту.
Дощ і далі б’є по обличчі та стукає, наче молотком, по каптурі, кожна крапля, яка падає біля мого вуха, здається, посилає удар грому просто мені в голову.
Я постійно рухаюся, дивлюся спочатку сюди, потім туди, але намагаюся діяти методично. Ходжу за дедалі зростаючими колами. Десять метрів від того місця, де ми відпочивали, двадцять метрів, тридцять, сорок.
Я вже певний час шукаю. Принаймні п’ятнадцять хвилин, може двадцять, а може навіть трохи більше.
Я повернулася сюди, сповнена надії, і поки що не маю наміру здаватися, але сумнів починав гризти мене. Я можу не знайти карту. Певно, що її тут немає. Що, як Генрік засунув її в кишеню і забув закрити змійку? Якщо так, вона могла випасти десь на шляху вгору. І чому я не шукала її, прямуючи вниз?
Її неможливо знайти.
На кілька коротких секунд я відпускаю думки, даю волю сумнівам, і мене захльостує хвиля страху.
Карта зникла. Ми загубилися в Сареку. Справи гірші, ніж кепські.
Я знов паную над своїми думками, змушую себе зосередитися. Розглянемо менш вірогідні гіпотези, які все ще варті розгляду. Наприклад, карту могло здути в струмок і віднести течією, тоді вона мала опинитися на певній відстані від початкової точки моїх пошуків. Це забирає час, але я повертаюся до струмка й іду вздовж нього набагато далі, ніж минулого разу. Сто метрів, двісті метрів.
«Ну годі, — кажу я собі, — ти вже маєш розуміти, що ніколи не знайдеш цю карту. Скільки часу ти збираєшся змарнувати на її пошуки? Тобі не шкода згаяного часу? Гаразд, звісно, ти дієш методично й використовуєш кожну можливість, щоб її знайти, але, як ти думаєш, кого ти хочеш обдурити? Ти просто не хочеш погодитися з тим, що карти немає».
Я майже вже готова повернутися, коли піднімаю голову й бачу помаранчеву смужку, що яскріє поруч зі скелею біля самого краю води поряд із чимось біло-блакитним.
Це карта. До біса, це справді карта.
Дякую тобі, Боже!
Моє серце сповільнюється, а потім б’ється вдвічі швидше, перш ніж почуття полегшення розливається усеньким моїм тілом. Досі я не усвідомлювала, наскільки зневірилася. Я глибоко вдихаю, відчуваю, що мої плечі опустилися.
Так. Так. Так. Так.
Я кидаюся бігцем, прагнучи дістатися до карти, перш ніж її знову здує. Зараз вітер сильніший, і дощ відчувається інакше, ніби…
Так, він перетворюється на мокрий сніг.
Мені вряди-годи доводиться на секунду відводити очі від карти, щоби побачити, куди я ступаю, було б катастрофою, якби через мій поспіх я втратила пильність і вивернула щиколотку.
Це ж карта, чи не так?
Я гальмую. СТІЙ. Дихай. Подивись на неї з відстані п’яти метрів.
Ця карта — зовсім не карта.
Помаранчева пляма — це лишайник. Лишайник цього виду я багато де бачила в горах. Біла пляма — це інший вид лишайника. А блакитна — не блакитна, а відтінок сірої скелі, на якій ростуть ці лишайники.
Розчарування розливається всім моїм тілом так само, як полегша хвилину тому. Карта зникла — я не маю іншого вибору, як прийняти зараз цей факт. Найгірший сценарій став уже не сценарієм, а реальністю.