Лайно. Лайно. Лайно. Лайно. Лайно.
А навколо мене мокрий дощовий сніг перетворився на справжній сніг, і холодні важкі пластівці падають мені на обличчя. Я не можу в це повірити.
Сніг у вересні? Що не так із цим бісовим місцем?
Зараз я перебуваю посеред справжньої снігової бурі, деякі пластівці, здається, кружляючи, несуться назад у небо, звідки вони й з’явилися. Інші вже почали осідати на землі. Переді мною біла вуаль, мов тонка завіса — ще прозора, але ненадовго.
Я раптом розумію, що цей сніг зараз замете сліди на снігу. Наші сліди. Мій єдиний шанс знайти дорогу до Генріка.
Починаю бігти в гору. Я зараз не біжу, я лечу. Раптом карта стає неважливою, мій розпач вже забутий. Тому що зараз я боюся по-іншому, мені жахливо страшно. Що, якщо я не зможу повернутися до Генріка?
Мені потрібно знайти дорогу назад до Генріка.
Я біжу, цілком сконцентрована, зосереджена на тому, щоб не зробити хибного кроку, слідувати слідам і значкам, які приведуть мене назад до Генріка. Я швидко розумію, що на більшість значків можу вже не зважати — снігопад занадто сильний, він залишив видимість до десяти метрів. В один момент я геть втрачаю орієнтацію. Мені доводиться повернутися і йти знову від свого попереднього сліду. Цього разу я тримаюся трохи праворуч і знаходжу шлях.
Тепер я біжу в гору, але вже не мчу. Хоч би в якій фізичній формі я не перебувала, молочна кислота дуже легко виділиться при бігу в гору. Я не хочу перевтомитися, коли дійду до сніжника, тому що тоді мені буде важче просуватися далі.
Я намагаюся порахувати, скільки часу знадобиться, щоб дістатися до Генріка з тією швидкістю, з якою я йду зараз. До початку сніжника хвилин п’ять-десять. Звідти ми йшли приблизно годину, може, годину й п’ятнадцять хвилин. Тож одна й бігцем я маю дістатися за годину.
Чи зможу я тримати цей темп ще сорок хвилин? Сумнівно. Я важко дихаю, втягуючи холодне, як лід, вологе повітря глибоко в легені. Я пітнію зсередини, окутана холодом ззовні, тепла й холодна волога зустрічаються десь на шляху між шкірою та одягом. Мені слід пригальмувати, щоб не врізатися раптом в якусь скелю.
А втім… сніг падає на землю. Прозора серпанкова завіса на землі починає нагадувати густу, щільно ткану вовну. Чи буде видно наші сліди через сорок хвилин?
Немає шансів.
Чи зможу я побачити їх за п’ять хвилин? Чи знайду вчасно перші відбитки на сніжному полі?
Я не можу сповільнитися. Навпаки, мені потрібно розігнатися, бігти так, як я ніколи не бігала. І якщо я вріжуся в скелю, то мені доведеться пробігти просто крізь неї. Я звідкись знайду силу.
Я прискорюю темп, мчу останні кілька метрів до сніжника, і так, я встигаю. Коли ми йшли вгору, я ступала в сліди Генріка, тож відбитки від них залишалися досить глибокі. Я навіть знову вступала в деякі з них на шляху вниз, тож я все ще можу їх чітко бачити. Проте ковдра свіжого снігу вкрила їх вже щонайменше на сантиметр, і пластівці й далі падають дуже швидко.
Щойно я ступаю на сніжник, просуватися стає набагато важче. Я зосереджена, я цілком контролюю свої рухи, я стежу за тим, щоб синхронізувати рухи ніг і тулуба. Однак темп і рельєф під ногами незабаром починають впливати на мої сили. Я відчуваю перші ознаки молочної кислоти в м’язах стегна. Постійний біль. Крижане повітря боляче ранить мої легені.
Видимість нещодавно становила десять метрів, а тепер заледве п’ять. Деякі дрібніші сліди починають зникати. Буря нещадно знищує сліди, які ми залишили.
Я послаблюю шнурівку навколо каптура, вона занадто туга, я відчуваю, що не можу дихати. Вітер одразу хапає звільнений каптур і збиває його з моєї голови. Біжу просто в заметіль. Я знаю, що мені варто зупинитися й натягнути каптур, але холодні вологі сніжинки приємно лягають на спітнілу шкіру.
Як довго я біжу? Лише кілька хвилин. Мені залишилося щонайменше пів години, перш ніж дістатися до Генріка.
Я не зможу. Я не встигну.
Буря проноситься по горі, як гумка по білому аркуші, миттєво стираючи напис із наших слідів.
Мої стегна горять від молочної кислоти. Мої легені розриваються. Сліди не йдуть більше безперервним ланцюгом, вони зникають на метр чи близько того, потім мені вдається роздивитися ще кілька з них. Зараз видно лише найглибші сліди, які скоро зникнуть.
Генрік сидить там, на горі, сам-один у снігову бурю, і я не зможу знайти до нього дорогу. Ми можемо померти тут — обоє.
Здається, це найкращий момент для паніки.