Дике, неконтрольоване відчуття охоплює мене, ніби чудовисько дихає мені в потилицю, і я мушу тікати якнайшвидше, від цього залежить моє життя, і я забуваю все, що знаю про ефективний та енергоощадний стиль бігу і просто тікаю. Біль у стегнах і легенях зник.
Може, це той самий додатковий запас сил, який мені потрібен? Та сила, яка дозволить мені бігти просто крізь стіну?
Кращим за всі енергетичні напої у світі є смертельний страх.
— Генріку! — кричу я в снігову завісу. — Генріку!
Я мала б сповільнитися, щоб не пропустити сліди, які дедалі рідшають, але я не можу, я не контролюю себе, я просто мчу наосліп. Це слід? Я думаю, що так, але я не можу бути впевненою, я продовжую бігти, метр за метром, секунда за секундою, не бачу більше жодних слідів, поки врешті-решт мені не здалося, що один я побачила. Я гальмую і зупиняюся. Так, на снігу ледь помітний контур підошви черевика. Я все ще бачу… Думаю… Сніжинки кружляють перед моїми очима, в очах, я дивлюся в землю, ніби дивлюся на тривимірну картину, чекаючи, поки приховане зображення розкриється.
Мій мозок шукає шаблон, але не може його знайти. Сліду немає.
Я піднімаю голову й бачу лише рівний товстий шар свіжого снігу. Гора пустила наші сліди в забуття.
— ГЕНРІКУ! — волаю я на весь голос. — ГЕНРІКУ! ГЕЕЕНРІІКУ!
Я перебуваю в ідеально звукоізольованому світі. Немає відлуння. Таке враження, ніби моє волання відбувається тільки в моїй голові, навколишній світ негайно придушує звук.
— ГЕЕЕНРІКУ!
Відповіді, звичайно, немає.
Світ мовчазний і холодний, і білий, як забуття. Як смерть.
Розділ 24
— ГЕЕЕНРШКУ!!!
Не знаю, скільки разів я кричала, але в мене почало боліти горло. І не було жодного звуку у відповідь. Я була сама й стояла в сніговій бурі.
Цунамі паніки мало не збило мене з ніг, але воно поступово почало відступати. Я стала поступово опановувати себе.
Спочатку саме лише усвідомлення того, що я насправді можу померти, призвело до того, що я не витримала. Коли я звикла до цієї думки, зрозум іла, що це реалістичний результат цієї пригоди, то я також зрозуміла, що цей результат аж ніяк не неминучий.
Я трохи постояла, дозволивши своєму пульсу сповільнитися. Витерла сніжинки з голови, підняла каптур і зав’язала шнурівку, залишивши відкритим лише обличчя.
Я контролювала своє дихання, а це означало, що мій мозок знову почав працювати.
Мені все ще залишалося визначити, наскільки добре чи погано все може закінчитися.
Найважчим було перше рішення: чи маю я залишити Генріка в біді й рятуватися сама? Або я маю спробувати його знайти?
Навіть коли я формулювала це запитання, я знала відповідь. Було б немислимо залишити Генріка самого на горі.
Що, звісно, позбавило мене можливості спростити власний порятунок, тому що я ні секунди не сумнівалася, що впораюся, якщо розвернусь і спущуся назад сама. Коли буря вщухне, а я розраховувала, що це станеться досить скоро, мені, скоріше за все, не надто важко буде знайти дорогу до Сталолуокти. Якщо ж буря триватиме, я могла б продовжити шлях до Сарвесваґґе, наздогнати там Мілену та Якоба та йти разом із ними через Сарек, згідно з нашим початковим планом. Це був не найкращий варіант, але він був досяжний.
Однак, якщо б я продовжувала йти на гору, я ризикувала значно більше. За нинішніх погодних умов шанси знайти Генріка були невеликі. З іншого боку, саме в Генріка був намет. Мені ж проводити ніч просто неба без захисту під час снігової бурі було небезпечно.
Водночас я не була надто впевнена, що йому стане духу чи сил пережити ніч самостійно. Навіть просто встановити намет, коли дув такий сильний вітер, було складно.
Тож я прийняла рішення: продовжуватиму пошуки Генріка ще кілька годин, поки не почне сутеніти. Якщо я не знайду його до того часу, я мала спуститися в долину, де має бути на кілька градусів тепліше, і, як я сподівалася, не було снігу. Я б знайшла захищене місце під скелястим виступом або чимось подібним. Це була б не найкраща ніч, яку я коли-небудь переживала, але я мала бути в безпеці.
Але де мені тепер йти шукати Генріка? У якому напрямку?
Поки що я стежила за нашими слідами, які ми залишили вдень. Мої свіжіші відбитки досі було видно позаду мене, хоча погода намагалася їх стерти. Вони утворювали слабку, але помітну лінію, та потім губилися.
Я, звичайно, повинна далі йти в гору по прямій чітко за тією лінією слідів.
Але як це зробити? Я не могла собі дозволити збитися на манівці.