Тож я вирішила піти задом наперед, щоби переконатися, що всі мої сліди йдуть по одній лінії.
Я зрозуміла, що це також допомогло б позначити шлях спуску в долину, який, як я сподівалася, скоро знадобився б мені та Генріку. Можливо, мені навіть варто було ліпити великі сніжки через рівні проміжки, такі, як для снігової баби. Але знову ж таки, це забере забагато часу та енергії. Швидшим і простішим рішенням було 6 час від часу повертатися, щоб наступати в свої сліди, робити їх свіжішими та глибшими. Це принаймні не відволікало б мене від правильного напрямку.
Я позадкувала на гору. Розробка найрозумнішого й найраціональнішого плану дій за цих обставин справила на мене заспокійливий вплив. У мене був план, і він допомагав стримувати паніку.
Через кілька сотень метрів я зупинилася й погукала Генріка. Досі немає відповіді. Я пройшлася назад своїми слідами, щоб поглибити їх, розвернулася й знов повернулася й продовжила крокувати, задкуючи.
Мені здавалося, що я, ймовірно, рухалася приблизно в тому ж темпі, який ми з Генріком підтримували, коли були разом. Мій стрімголовий біг по снігу тривав недовго — заледве п’ять хвилин, що могло б відповідати п’ятнадцяти- двадцяти хвилинам ходьби за моєї поточної швидкості. Тому я маю бути від сорока п’яти хвилин до години завдальшки від Генріка.
Годі було дивуватися, що він ще не міг мене чути.
Я зупинилася й крикнула знову, хоча й не мала надії отримати відповідь. Важливо було дотримуватися плану — мого рятівного жилета, моєї вакцини проти паніки. Я не хотіла, щоб моя кров знову закипіла.
Я випила води, рушила далі. Рівні, ритмічні, цілеспрямовані кроки, мої очі твердо сфокусовані на тому, щоб лінія моїх слідів була прямою.
Я згадала стару телепрограму під назвою «Лінус на лінії». У ній розлючений маленький чоловічок яро жестикулював та корчив грмаси тому, хто його намалював. Здається, я бачила кілька випусків на ютубі.
Я була «Анною на лінії», хоча сама малювала власну лінію на снігу. Крім того, я була спокійною і зосередженою. «Анна на лінії» не може стати телевізійним шоу — це просто жінка, що йде рівномірним кроком задом наперед, що вряди-годи зупиняється, щоб крикнути «Генрік», повертається своїми слідами, повертається і повертається, знов повертається і продовжує задкувати.
Знову.
Можливо, мені це лише видавалося, але мені дійсно здалося, що хуртовина трохи вщухає. Я знала, що сніг у Сареку у вересні був можливий, але ніколи не чула, щоб сніг йшов днями поспіль, як посеред зими.
Я вперто дотримувалася свого плану, мій голос ставав дедалі хрипкішим від крику, а литки починали боліти. Перевірила час: я йшла пів години.
Снігопад, безперечно, тепер послабився. Мені здавалося, що я зможу бачити свої сліди трохи далі.
Я продовжувала. П’ятнадцять хвилин, двадцять.
«Ти не зможеш, — виникала подеколи зрадницька думка. — Ти ніколи не знайдеш Генріка».
Через годину я зупинилася, випила води, відкашлялася і закричала якомога голосніше:
— ГЕЕНРПКУ! ГЕЕЕНРШКУ! — волала я на сніжинки, що падали на землю.
— ГЕЕЕНРШКУ!
Знов жодного відлуння, знов відчуття перебування в кімнаті зі стінами, оббитими ватою. Ні луни, ні відповіді.
Якби він усе ще був там, де я його залишила, і якби я пішла в правильному напрямку, що я мала зробити, оскільки я точно дотримувалася ПЛАНУ, він мав би зараз почути мене.
Але, можливо, ПЛАН не спрацював. Можливо, це був поганий ПЛАН.
«Ти не зможеш, — думала я. — Ти ніколи не знайдеш Генріка».
Сумнів з’явився зараз, як перше лоскотання в горлі перед серйозною застудою. Відчуття спокою, як і паніка, було хвилею, що розбилася об берег та спала.
Я зрозуміла, що є речі, які я могла не врахувати. Можливо, я йшла не в такому темпі, у якому ми з Генріком йшли раніше. Насправді, можливо, я маю йти ще зо тридцять хвилин, перш ніж хоч наближуся до нього. Я глибоко вдихнула, знову зосередилася.
Із планом усе гаразд. Це хороший план. Найгірше, що можна зробити, коли маєш хороший план, це зарано від нього відмовитися.
Тож я продовжувала йти, задкувала ще десять хвилин, мої очі були прикуті до слідів, які я залишала. Я так сильно зосередилася, що спочатку не помітила вузьку темну лінію, яка йшла паралельно моїм слідам, за кілька метрів праворуч. Вона була шість чи сім метрів завдовжки, можливо, двадцять сантиметрів у найширшому місці, звужуючись з обох кінців, як ніж для філе лосося. Вона була вкрита свіжим снігом, але я бачила, що за рельєфом вона глибша, ніж все, що її оточувало.
Я відразу зрозуміла, що це, але я все ж підійшла, щоб уважно роздивитися.