— Я насправді думав, що помру там. Я думав: «Я замерзну до смерті».
— Гм.
Він безперервно розповідав про те, що думав і як почувався, коли був сам у сніговій бурі на горі, а я говорила дуже мало. Це схвильоване лепетання було анітрохи не схоже на нього. Мабуть, воно було пов’язано з полегшенням: кошмар закінчився, ми знову знайшли одне одного і йшли в безпечне місце.
У такому разі він був оптимістичнішим, ніж я. Я зовсім не була впевнена, що найгірше позаду.
Ми швидко йшли вже п’ятнадцять хвилин, але Генрік досі так тремтів, що важко було розібрати, що він каже. Я чула, як цокають його зуби. Він явно змерз, але чи був він на межі переохолодження?
Можливо, ні — на таке не скидалося. Я знала, що коли людина страждає від сильної гіпотермії, вона втрачає здатність тремтіти, що є способом тіла виробляти тепло. Однак мені потрібно було пильно стежити за ним.
У нього була теорія про те, як ми опинилися на неправильному шляху. Напередодні ми перетнули маленький струмок досить пізно, чи не так? Так. І після цього ми продовжили йти вздовж схилу гори під похилим кутом на невелику відстань, поки не знайшли плато, де отаборилися на ніч. Але сьогодні вранці, коли ми залишили Мілену та Якоба, ми піднялися просто схилом гори, а потім пішли вздовж іншого струмка.
— Можливо, — пробурмотіла я. Я відчувала зростаюче роздратування через те, що він знай думав, що ми все зробили не так, замість того, щоб зосередитися на тому, що нам потрібно робити відтепер. Однак я мала визнати, що він, мабуть, мав рацію.
— Це не дивно — сьогодні вранці ми обидва були дуже засмучені, — вів далі Генрік.
Ми не могли знайти наших старих слідів, але незабаром зійшли з льодовика. Гола земля тепер була прихована під кількома сантиметрами свіжого снігу, але я однаково думала, що нам варто зробити привал.
Я закип’ятила воду й зробила гарячий шоколад. Генрік позичив у мене суху термобілизну, а також дістав ворсисту кофту з дна свого рюкзака, яка була ще вологою, а не наскрізь мокрою. Тим часом я одягнула ще кілька шарів — кофту з мериносової вовни та поліаміду, м’який жилет і тонкий вовняний капелюх — намагаючись зберегти тепло тіла, яке мені вдалося виробити.
Вітер майже зовсім вщухнув, але сніжинки й далі летіли на землю.
Ми сьорбали шоколад, стиснувши долоні навколо гарячих чашок. Нашим задерев’янілим, замерзлим пальцям було через це дуже боляче, але нам потрібна була кожна частинка додаткового тепла, яку ми могли отримати.
Генрік сказав:
— Ти завжди маєш брати із собою в гори дві карти.
— Гм.
— Принаймні, якщо ти йдеш зі мною.
Я не відповіла.
— Однак це дивно… Тому що я начебто призначив цю нагрудну кишеню — оцю ліворуч — кишенею для карти. Саме сюди я завжди кладу карту, коли я її беру із собою. Так само, як при перельотах я завжди кладу квитки — і свій паспорт — у зовнішню кишеню сумки. І все ж, коли в мене було на думці дві речі одночасно, я просто взяв і кинув її на землю. Це божевілля.
— Ще шоколаду? — я підійшла до плити й узяла каструльку. Я не отримала відповіді, але однаково долила в його кухоль.
— Як ти думаєш, чи варто ще раз пошукати карту на шляху вниз? Я маю на увазі, оскільки ми однаково проходимо повз це місце?
— Ні.
— Якщо ми отаборимося поблизу, я зможу її пошукати.
«Таж припини говорити про довбану карту», — роздратовано подумала я.
— Я думаю, що нам варто спуститися ще нижче, перш ніж зупинитися на ніч. Спробувати знайти затишне місце.
— Саме так.
Якщо вітер знову підніметься, коли все скрізь буде сирим, ніч буде дуже холодною. Гаразд, так і зробимо.
Генрік зумів усміхнутися, мляво й покірно, а потім зробив ще один ковток шоколаду. Він досі тремтів.
Через кілька годин ми продовжили спуск і знайшли місце з величезними скелями, які повинні були з двох сторін захищати від вітру. Ґрунт був похилий і нерівний, але чимось треба було поступитися. Сніг перестав падати, але в повітрі стояв крижаний холод, і небо було сірим. Ніщо не вказувало на те, що в осяжному майбутньому ми зможемо зігрітися й висохнути.
Ми поставили намет, який був не просто вологим — він був наскрізь мокрим зовні та всередині. Такими само були надувні ліжка та постіль. Мій спальник був сухим, і я вирішила залишити його в сумці, поки не прийде час спати.