Ми нагріли воду на плиті та з’їли нашу сублімовану їжу — індійське рагу з куркою та рисом. Це не було кулінарним шедевром, але було приємно мати в животі гарячу їжу. Ми випили ще трохи гарячого шоколаду, коли темрява почала накривати Сарвесваґґе.
Генрік поступово вгамовувався, і поки ми їли, він майже не говорив. Він здавався втомленим. Після його лепетання після нашого возз’єднання я відчула майже полегшення, коли він повернувся до свого знайомого, задумливого мовчання, але мені було цікаво, чи буде завтра в нього бажання знов шукати дорогу. Можливо, він був не просто втомленим, а й трохи травмованим через ті години, які він провів на самоті на горі під час снігової бурі, думаючи, що зараз помре. Особисто я придушувала спогади про короткий спалах паніки, коли мчала на гору наосліп, але моє тіло це пам’ятало. Варто було лише припуститися маленького спогаду про той момент, і в мене похолола кров і забилося серце.
Якщо завтра вранці знову випаде сніг або нам здаватиметься, що є ризик нового шторму, тоді… ні. То варто побути тут добу, набратися сил.
Я чистила зуби. Настала темрява, почав падати крижаний дощ. Усе навкруги було темним і тихим, якщо не рахувати крапель дощу, що стукотіли по моїй куртці. У повітрі не було ні запахів, ні смаків. Це було схоже на те, що Сарек вирішив виключити всі чуттєві враження, окрім фізичних відчуттів, щоб раз і назавжди позбавити нас і їх.
«Ласкаво просимо до Сарека. Але будьте готові змерзнути сильніше, ніж будь-коли раніше» — іронічно думала я.
Згідно з моїм звичайним розпорядком, перед сном я мала добре вимитися й одягнути свіжий одяг, щоб краще спати. Проблема полягала в тому, що я дала Генріку свою останню суху зміну одягу. Роздягатися під холодним дощем і плескатися в ще холоднішому потоці, щоб знову вдягнути ту саму вологу, прохолодну білизну, було б безглуздо, тому цього вечора я зробила виняток.
Яке це негостинне місце.
Я пролізла в намет і застібнула за собою дверцята. Дістала свій спальний мішок із захисного чохла й розклала його на надувному ліжку. Було сухо, але то була слабка втіха, враховуючи, якою змерзлою і нещасливою я почувалася.
Генрік уже сидів у спальному мішку поруч зі мною та тупо дивився на дах намету. Я вклалася й щільно закутала ноги в спальник. Земля була нахилена, і я перекотилася до нього. Нахилилася й легенько поцілувала його в губи.
На добраніч. На добраніч, — пробурмотів він.
Автоматичне побажання, без жодних справжніх емоцій. Ні ніжності, ні жаги близькості. Але навіть автоматичне побажання мало певну цінність. Без нього точно щось було б не так.
Я вмостилася, слухаючи, як дощ стукає по наметі. Я все ще мерзла й знала, що мерзнутиму кілька днів, щогодини й щохвилини, поки ми не досягнемо бази в Сталолуокті.
Генрік раптом розстібнув спальник і сів. Він потягнувся до головного ліхтаря, рачки виповз із намету під тент. Засвітився ліхтар, промінь прокотився з боку в бік, заграв по брезенті намету, по моєму обличчі. Я чула, як Генрік порпається серед своїх речей. Нескінченно.
— Що ти робиш? Що ти шукаєш?
— Я думаю, що я…
— Що?
— Я міг покласти карту в одну із зовнішніх кишень моїх водонепроникних штанів…
Я зітхнула. Генрік продовжував нишпорити.
— Генріку? Годі, будь ласка.
Він не відповів, просто продовжував порпатися в своїх речах. Відкривав та закривав змійки. Відкривав та закривав кнопки. Рився в рюкзаку.
— Генріку, ти що — не можеш знайти свої водонепроникні штани?
— Я їх знайшов.
— Тож ти перевірив кишеню — чи була там карта?
— Ні.
— Тоді повертайся в ліжко.
— Я також збираюся перевірити куртку.
— Хіба ти вже не робив цього разів п’ять?
Він не відповів. Став дедалі завзятіше нишпорити. У цьому було щось маніакальне. Як довго це мало тривати? Мене охопила раптова підозра. Я сперлася на один лікоть і визирнула крізь дверцята намету.
— Ти теж мої речі перевіряєш, еге ж?
Він дивився на мене тупо, трохи ображено.
— Звичайно, ні.
— Тоді повертайся спати — з мене вже досить.
Зрештою він здався, повернувся та заліз у свій спальний мішок. Вимкнув налобний ліхтар і прибрав його. Настала тиша. На деякий час. Поки я не почула його голос у темряві:
— Можливо, Якоб мав рацію. Можливо, ми не підходимо одне одному. — Його голос був рівний і сумний, якийсь упокорений.
Я відчула сплеск люті.
— Я не хочу цього чути! — Мій голос тремтів від злості. — Не кажи мені цього лайна!
Він мовчав, тому я повела далі: