Генрік став на одне коліно й освідчився мені.
І я подумала: життя може бути таким. Спокійним, приємним, безпечним, і можна жити, немов пливти на плоту по широкій красивій річці. Бути огорненою доброю волею, любов’ю.
Я сказала «так».
Він мав щасливий вигляд, можливо, також відчував полегшення. Ми обидва зронили кілька сліз.
А потім?
Місяці минають, місяці перетворюються на роки, життя з Генріком стає рутиною, чимось, що я сприймаю як належне, фоном, на якому розігрується решта мого існування. Я зосереджуюсь на досягненні вищих оцінок. Я зосереджуюсь на тому, щоб дістати гарну посаду нотаріуса. Я зосереджуюсь на тому, щоб дістати роботу з престижною практикою. Я зосереджуюсь на тому, щоб якомога швидше стати 'юристом.
Так багато уваги. Можливо, я намагаюся не слухати той голос у своїй голові.
Цього недостатньо, Анно.
Це не те, про що ти мріяла.
Відчуття захищеності, спокою та любові — цього недостатньо. Життя має бути більшим, ніж це.
В інші дні цього достатньо. Все добре. Я проклинаю себе за те, що завжди хочу більшого, за те, що ніколи не відчуваю задоволення.
Генрік підхопив мене, коли я падала. Він кохає мене. Чому цього недостатньо?
«Чому ти ніколи не хочеш говорити про дітей?»
Я довго лежала без сну.
І я сподівалася, що вранці Генрік почуватиметься краще, і погода покращиться, щоб ми змогли перейти перевал і вирушити в бік Сталолуокти. У мене було жахливе відчуття, ніби я потрапила в пастку, відчуття, що Сарек зімкнувся навколо нас і що ми тепер марно грюкаємо в двері, благаючи, щоб нас випустили.
Інтерв'ю з Анною Самуельссон, ІН 880216-3382, 18 вересня 2019 р., лікарня Єлліваре, провів детектив-інспектор Андерс Сухонен
— Тож план полягав у тому, щоб наступного дня знову спробувати знайти дорогу до Сталолуокти?
— Так.
— Що змусило вас передумати?
— У Генріка сталася панічна атака. Дорогою вгору.
— О?
— Вранці я помітила, що він дуже втомився, але однаково вважала, що це найкращий варіант.
— Так.
— Дощ не припинився, але видимість була кращою, ніж попереднього дня. Ми вирушили після сніданку… Я думала, що можна часто зупинятися, по дорозі пити багато гарячих напоїв. Не поспішати. Ми піднялися на гору під кутом, щоб знайти перший струмок, що ми через деякий час і зробили, тож були на правильному шляху.
— І ви були в цьому впевнені?
— Так. Я була впевнена. Я, серед іншого, впізнала місце, де Якоб мене зустрів. Ми його точно пройшли.
— Я розумію.
— Тож перед тим, як вийти на сніг, ми зупинилися й зварили каву, з’їли по енергетичному батончику. Усе було добре.
— Гаразд.
Потім ми почали йти сніжником, але незабаром Генрік зупинився, і він… Поклав руку на серце, наче… ніби він думав, що воно зупиняється чи щось таке. Він став падати…. спочатку впав на коліна, потім на бік. Його обличчя було спотворене.
— Ви знали, що відбувається?
— Спочатку я подумала, що це якась фізична недуга, що йому не вистачає повітря. Я стала біля нього на коліна,
розстібнула йому куртку, розстібнула змійку й усе таке, але він… він все ще не міг дихати.
— Продовжуйте.
— Він не міг говорити, тож я спробувала штучне дихання рот у рот. Зрештою, що б це не було, воно почало проходити. І тоді я подумала, що, можливо, це була панічна атака.
— Еге ж.
— Генрік ніколи раніше не страждав від чогось такого, отже…
Мовчання.
— Анно, як ви гадаєте, це пов’язано з тим, що сталося минулого дня?
— Так, звісно. Він думав, що загине там у сніговій бурі, тож коли ми піднялися на гору по снігу, усе це нахлинуло на нього.
— Гм. І саме тоді ви відмовилися від ідеї перейти через перевал?
— Не відразу.
— Ні?
Мовчання.
— Я вийняла плиту й розігріла фруктовий суп. Я сподівалася, що коли йому стане трохи краще, ми зможемо йти далі, але шансів не було.
— Справді?
— Він навіть не міг дивитися на гору, щоб знову не відчути себе погано.
— Невже?
— Вершини були приховані за дощовим туманом і димкою, тому їх не було видно… Видимість була поганою. Я припускаю, що це було відчуття втрати. Знову.
— Це зрозуміло.
— Гм. Так ми ще трохи посиділи, а потім рушили вниз. Йому довелося спиратися на мене. Коли ми вийшли зі сніжника, місцевість стала рівнішою, стало легше. Ми зупинилися на обід і вирішили обрати план Б.
— Який саме?
— Продовжити рух до центру Сарека, як Мілена та Якоб.