Інший газовий балон.
Я була цілком впевнена, що ми брали два зі Стокгольма.
Я спорожнила бічні кишені та нижнє відділення, куди зазвичай складала лише свій спальник і водонепроникний чохол рюкзака. Я навіть відкрила верхній відсік, щоб перевірити, хоча прекрасно знала, що балон туди не поміститься.
Гаразд. Тож він, мабуть, опинився в рюкзаку Генріка.
Я запхала все назад у свій заплічник так, ях воно лежало раніше, і атахувала рюхзах Генріка з тією ж відчайдушною енергією. Я почула звухи зсередини намету, не дивно, що я розбудила Генріка.
— Що ти хажеш? — запитав він сонно.
Лише тоді я зрозуміла, що бурмотіла собі під ніс довгу, звивисту лайху: «Лайно, і ях це взагалі могло статися, і будь ласха, будь ласха, і де ділася ця хрінь».
— Е-е… нічого, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав спохійно.
— Ти щось загубила?
— Мм.
Наразі я спорожнила основне відділення рюхзаха Генріка. Балона не було.
Він розстібнув спальних і виліз. Пробурмотів: «Ісусе, мені холодно…»
Ми сиділи всередині намету, їли житній хліб із сиром зі смаком креветок і пили крижану воду. Ми були поза дощем, що вже було непогано, але наші зуби цокотіли.
І так буде, поки ми не знайдемо вихід із Сарека або не зустрінемо інших туристів. Відсутність газу означала відсутність гарячої їжі, гарячих напоїв, усього, що могло б навіть тимчасово зігріти — ми більше не мали жодного захисту від холоду та вологи.
Все, на що ми могли сподіватися, це зміна погоди, повернення сонця. Це б нам допомогло вдень, але вночі ми однаково тремтіли б, як бродячі собаки, у вологому одязі та спальних мішках.
У голові я перебирала їжу, яку ми мали. Супи в пакетах, макарони, сублімовані страви. І напої: розчинна кава, чай, пакетики гарячого шоколаду. Кожна річ потребувала окропу. Окрім того, ми могли зробити бутерброди, а також мали солодощі та приправи, такі як салямі, пармезан та трохи сушених грибів. Як довго вистачить наших запасів?
«Ось іде людина, голодна і холодна, але все ж вона перемогла».
Ми будемо голодні і холодні, але все-таки могли перемогти.
Чи не так?
Ось воно знову підняло свою потворну голову: паніка. Мій настрій різко погіршився, як палаючий літак, що падає до землі по спіралі смерті.
«Ні-ні-ні, — казала я собі. — Не дозволяй собі так думати. Ти вийдеш із цієї халепи живою. Ти все-таки переможеш. Збери себе докупи».
Ми жували житній хліб і говорили про балони. Точніше, я говорила про балони, а Генрік слухав.
— Я знаю, що в нас було два балони. Я перевірила той, який був у нас вдома, і він був неповний, тому я купила другий у «Натуркомпанієт», коли була там із Міленою. Щоб підстрахуватися.
Генрік машинально жував, тупо дивлячись у простір. Дрож пройшов його тілом, потім він сказав:
— Ти впевнена, що запакувала обидва? Не тільки новий?
— Я цілком впевнена. Я не розумію — чи не могли Мілена та Якоб взяти один?
— Можливо.
Тепер я зрозуміла, що саме могло статися. Ми з Якобом готували їжу разом першого вечора, але хто дав балон? Я. Але я не пригадую, щоб він його повернув.
Генрік ледве втримав голос, коли повів далі:
— Я хочу знати… наскільки це погано.
— Ну, це недобре.
— Гаразд, але наскільки погано? Ми помремо?
Ми помремо? Звідки я, трясця, маю знати? Ми перебуваємо посеред пустелі, температура за ніч може легко впасти нижче нуля, і ми не можемо нічого приготувати чи зробити гарячий напій. Так, ми можемо померти.
Я подивилася йому в очі і якомога рішучіше сказала:
— Ні. Ми не помремо.
Він зиркав на всі боки — я бачила, що він мені не вірить.
— Генріку… Генріку, подивись на мене. Ми не помремо.
— Еге ж.
— Нам буде до біса холодно, і ми будемо голодні, але ми не помремо.
— Вибач, це було дурне запитання.
— Ні, не дурне.
— Так, дурне — очевидно, що ти не можеш знати цього напевно.
— Мені здається, що сьогодні ми досягнемо річки Рапа і Ровдюрсторґета, який розташований просто посередині Сарека. І я була б дуже здивована, якби ми там не зіткнулися з іншими туристами.
— Авжеж.
— Крім того, там є телефон екстреної допомоги. І я впевнена, що він усередині якогось будиночка, а не просто неба.
— Гм.
— Тож ми маємо гарні шанси знайти цей маленький будиночок та телефон. Я пропоную… прямувати до річки, і якщо ми побачимо абияку будівлю, ми намагатимемося туди потрапити. І я сподіваюся, що дорогою ми зустрінемо інших туриств. Це схоже на план?