Можливо, не було сенсу сперечатися з ним, але принаймні я показала Мілені, яким картковим будиночком є логіка міркувань Якоба. У мене було відчуття, що може бути важливо залучити її на свій бік.
Моє серце калатало, я відчувала агресію Якоба, як гарячий подих на своїй шкірі. Приховане насильство було схоже на сильний зустрічний вітер, який мав намір змусити мене змінити напрямок. Він легко міг підняти кулак, за секунду я могла сидіти тут із розбитою губою чи розбитим носом. Продовжувати було безглуздо, але я не мала наміру поступатися. Я намагалася говорити спокійно.
— Чи можу я сфотографувати карту?
— Чому ти хочеш сфотографувати карту?
— Тому що я вважаю, що добре мати резервну копію. Це єдина мапа, яку ми маємо.
— Але це моя карта. Вона не зникне.
— У чому, — сказала я, дивлячись у його дикі очі, — у чому проблема, якщо я сфотографую карту?
Я глянула на Мілену, яка дещо насторожено спостерігала за Якобом. Я не думаю, що вона усвідомлювала, наскільки ця дискусія насправді мала стосунок до неї. Це було схоже на судову справу, де Мілена була суддею, на яку намагалися вплинути обидві сторони. Поки Якоб мав її підтримку, він міг використовувати свою владу через неї. Йому було простіше — йому не доводилося застосовувати погрози чи насильство, щоб домогтися свого.
Він довго дивився на мене, а потім сказав:
— Це не проблема. Я казав, що це проблема?
— Ні, це чудово. — Я простягла руку до карти.
— Я не сказав, що ти можеш взяти карту, я сказав, що ти можеш її сфотографувати.
— То я не можу віднести її в намет за три метри й сфотографувати?
— Ні, не можеш.
Я посміхнулася й спробувала зловити погляд Мілени, але вона була зосереджена на мапі.
— Чому?
— Ви вже були досить необережні та втратили одну карту.
— Мабуть, краще сфотографувати її тут, — тихо сказала Мілена. — Я можу потримати її. — Вона уникала дивитися на мене.
Вона була на моєму боці чи Якоба? Вона, звичайно, підтримувала його відмову позичити мені карту, навіть на одну хвилину. З іншого боку, можливо, вона просто хотіла переконатися, що в мене буде гарне фото.
І, можливо, вона також інстинктивно усвідомила, що наше життя може залежати від існування копії карти.
Тож я підійшла до намету й заходилася порпатися в заплічнику в пошуках телефону. Генрік прокидався, потягувався й позіхав. Я почула шелест нейлонового спальника, коли він перевернувся. Я відкрила змійку й зазирнула. Він подивився на мене втомленими, опухлими очима.
— Привіт, ти добре спав?
Він кивнув.
— Мені трохи краще, — сказав він і знову позіхнув.
— Готовий сніданок — каша.
— Що там із картою? Про що ви всі говорите?
— Я просто збираюся зробити фото.
Я вийняла телефон із водонепроникної сумки, увімкнула його й побачила, як засвітився дисплей.
Якоб міцно тримав карту обіруч, поки я фотографувала. Мілена допомагала, тримаючи кути рівно, попри пориви вітру.
— Дякую, — сказала я, сфотографувавши мапу з обох боків. Якоб мовчки дивився на мене, складаючи її та ховаючи до нагрудної кишені. З презирством. Підозрою.
— Генрік прокинувся? — запитала Мілена.
— Він уже йде.
— Можливо, нам слід підігріти воду, — сказала вона, піднімаючи кришку кавника. Звідти піднялися кілька завитків пари.
Якоб не погодився:
— Ото вигадала! Ми не можемо дозволити собі витрачати газ.
Я глибоко вдихнула, зібравшись на силі. Треба це вирішити раз і назавжди.
— Насправді нам потрібно поговорити про газ.
Зараз на мене дивилися і Якоб, і Мілена. Якоб із відкритою ворожістю, Мілена з певною настороженістю. Вони чекали, поки я поведу далі.
— Річ у тому… що Генрік ніяк не зможе перебратися через гору, тому ми підемо самі. Знову.
— Але… — почала Мілена, потім глибоко зітхнула.
— Я знаю, можливо, це звучить дивно, і сама б я цього не хотіла. Однак це… — я показала на вершини, що височіли над нами. — Це просто не варіант. Не для людини в його стані. Вибачте — про це годі й говорити.
Очі Якоба були прикуті до землі між його стопами, лікті спиралися на коліна, одна рука була стиснута в кулак, інша несамовито потирала тильну частину кулака кінчиками пальців. Гнів дав йому енергію, яка мала знайти вихід. Все його тіло мало напружений вигляд, ніби він присідав, готовий кинутися.
— Отже, справа з газовими балонами… — вела далі я.
Моє дихання було трохи нерівним, я знала, що те, що я збираюся сказати, буде погано сприйнято, хоча я не знала, наскільки погано. Тиск у грудях, слова застрягли в горлі.