Нумо, до біса. Тобі вже не тринадцять.
— Ми взяли із собою два балони, але коли ми з Генріком залишилися самі, я змогла знайти лише один. І він закінчилося. Це означає, що ви, мабуть, взяли інший балон.
Якоб витріщився на мене.
— Ти з’їхала зі свого довбаного глузду?
— Якобе, — наважилася Мілена.
Зберігай спокій. Дихай. Тримай рівний голос.
— На мою думку, мало статися таке. Першого вечора ми готували їжу, використовуючи мій балон, а потім, я думаю, ти, мабуть… — я не встигла закінчити речення. Якоб скочив на ноги, він кинув кухоль на землю, усе його тіло, здавалося, було залучене в цій рух. Кухоль з усієї сили вдарився об камінь, рикошетом злетів у повітря й приземлився через п’ять метрів.
— Серйозно?! ТИ З’ЇХАЛА ЗІ СВОГО ДОВБАНОГО ГЛУЗДУ?
Він кричав на весь голос, зробив пару кроків до мене, нависаючи наді мною, як гори позаду, майже два метри пульсуючої крові, адреналіну та м’язів, які хотіли битися, розчавлювати.
І мені стало страшно.
Це була суто інстинктивна реакція. Я замовкла, зіщулилася від очікуваного удару, тремтячи, як маленький кролик.
Мілена теж підвелася, смикаючи Якоба за руку.
— Якобе, — благала вона. — Якобе, заспокойся.
— Якого біса — вона каже, що я вкрав її довбаний газовий балон!
— Ні, я не мала на увазі…
— Це цілковите собаче лайно! Я привіз із собою три балони, і вони в мене досі є!
— Це правда, Анно, — швидко додала Мілена. — Ми привезли три балони. Ми не взяли жодного вашого.
— Цілковите собаче лайно, — повторив Якоб. Він був надто схвильований, щоб стояти на місці — рухав ногами на місці вгору-вниз. — Цілковите собаче лайно.
Пролунав звук змійки — то Генрік, рачкуючи, виповз із намету. Він неспокійно переводив погляд то на Якоба, то на мене, то на Мілену.
— Що відбувається?
— Запитай свою довбану дівчину! — голос Якоба був грубим, тремтів від люті.
— Ми говоримо про газовий балон, — сказала я.
— Але перед цим щось про перехід через гору?
— Так, Якоб хоче змінити маршрут.
— Заради вашого добра! — виплюнув Якоб. — Заради вашого довбаного добра!
Мілена погладила його руку, але промовчала.
— Таж я можу піти іншим шляхом, якщо потрібно, — сказав Генрік. — Я думаю, що відтепер ми повинні триматися разом.
«Господи, Генріку, — благала я про себе, — ти не поняття зеленого не маєш, у що влізаєш. Просто стули пельку».
Його слова вибили землю з-під мене. Чи він теж ладен поступитися Якобу без бою? Чи мені доведеться вести цю битву геть самій?
— Генріку, — почала я настільки спокійно, наскільки могла. — Йти через гору — негарна ідея.
— Це найшвидший вихід із Сарека, — сказав Якоб. Він говорив швидко, уривисто. — І вам двом потрібно якнайшвидше забратися звідси. — Він зиркнув на мене. — Так, і тобі теж — ти втрачаєш свій довбаний глузд.
— Чому йти через гору — негарна ідея? — запитав мене Генрік.
— Тому що це надто важко. Для тебе.
Якусь мить він мовчав.
— Сьогодні я почуваюся краще.
— Справді, Генріку, це важко.
— Таж я згоден. Я добре виспався, і я…
— Ми говоримо про висоту тисячу двісті метрів, Генріку. Учора ти був такий втомлений, що ледве міг говорити.
— У нас не було гарячої їжі. До вечора.
— Нам доведеться йти уздовж хребта з крутим схилом обабіч, перетинати льодовик… ти пам’ятаєш, що сталося днями? Коли ми збиралися рушати по сніжниках?
Я витріщилася на нього, і зрештою він тихо відповів:
— Це був унікальний збіг обставин.
Я пояснила іншим:
— У нього була панічна атака. Довелося повернути назад. Ось чому ми тут.
Вираз обличчя Генріка було боляче бачити. Він здавався втомленим і упокореним, але насамперед скривдженим, тому що я, очевидно, звинувачувала його в ситуації, у якій ми зараз опинилися. Боляче не тому, що я брехала, а тому, що я казала правду.
Я почувалася, ніби зраджую Генріка, витрушуючи його брудну білизну перед Якобом і Міленою, але я мала спробувати змусити його зрозуміти, чому ми не можемо піти маршрутом через гори. Через мить він похитав головою та сказав іншим:
— Я й далі думаю, що ми повинні триматися разом.
«Віднині так і буде, Генріку? — роздратовано подумала я. — Ти прийматимеш бік Якоба, а не мій? Гаразд, принаймні я знатиму. Ну ходімо».
Якоб заспокоївся. Несподівана підтримка Генріка охолодила його гнів, дозволивши йому відновити рівновагу.